Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Була вже четверта година, коли я прийшов додому. Двері відчинив мій друг Марсель. Вони з дружиною Оленою та сином жили в моєму помешканні.
— Щось сталося, Алексе? У тебе жахливий вигляд!
— Так, сталося, — відповів я. — Але я не можу сказати, що саме.
— Але чому? Де ти був?
— Я не можу тобі нічого сказати. Дай мені що-небудь попити.
Я пішов на кухню. Там була Олена, й одного її погляду на мене було досить, щоб одразу все зрозуміти.
— Що вони тобі зробили? — запитала вона.
— Мені не вільно про це розповідати. Не питай мене, Оленочко, краще дай що-небудь поїсти.
Поки я їв, думки мої знов крутилися навколо ситуації, що склалася. Очевидно я не зможу довго залишатися в Радянському Союзі.
Але чи дозволять вони мені виїхати? До того ж, без згоди Комінтерну я не можу покинути країну, не наражаючись на звинувачення в тяжкому порушенні партійної дисципліни. Якби навіть я й отримав дозвіл Комінтерну на виїзд, мені буде потрібна ще виїзна віза, а її неможливо отримати без дозволу ДПУ. В моєму випадку питання про візу будуть вирішувати ті самі люди, з якими я щойно мав неприємність спілкуватися.
Але навіщо вони зі мною розмовляли? Що їх спонукало до цього? Навіщо було мене викликати й тим самим застерегти, коли вони повинні були продовжувати стеження, якщо мали мене за ворожого агента? Адже справжні іноземні агенти завжди мають нелегальні зв’язки, завдяки яким коли завгодно можуть втекти.
Можливо, дійсно, маючи мене за контрреволюціонера, вони хотіли перевірити свої підозри шляхом особистого контакту, побачити, як я буду реагувати на звинувачення та чи не спробую втекти.
Звичайно ж, я буду знаходитись під найсуворішим контролем. Тоді, коли вони довідаються, що я маю чисте сумління, може припинять мене переслідувати. Одні й ті ж думки постійно кружляли в моїй голові, і я не міг спокійно їсти. Я встав і пішов до свого кабінету, де приліг на канапу й спробував читати. Почав із газет, але опріч листів від колгоспників, що прославляли Сталіна, та великої кількості статей, у яких йшлося про ворогів народу і закликів до їх знищення, у них нічого не було. З огидою я відкинув газети та взяв до рук том «Війни і миру» Толстого. Оленка якраз читала цю книжку. Сторінка, на якій вона була відкрита, висвітлювала сцену в будинку Ростових між Наталею Ростовою та її кузиною Софією. Незважаючи на нервовий стрес, якого я зазнав, читання трохи мене заспокоїло. Наскільки відмінним життя було в ті часи! Але чи було воно кращим? У всякому разі, між людьми панували відверті, людські стосунки, й тоді не вбачали таємного ворога в кожному сусідові. Ніхто не примушував людей звинувачувати своїх друзів у фіктивних злочинах, аби тільки зберегти власне життя. Але, можливо, ідеальні стосунки, описані великим письменником, були притаманні лише вузькому колу людей, до якого належав і сам Толстой, тобто аристократам? І відносна свобода, яку він описує, грунтувалася на визискуванні та пригніченні селян? Але ж тоді хоч правлячий клас був вільний. А зараз що? Хіба робітники та працююча інтелігенція нашої країни є панівним класом? А чи можна сказати, що вони вільні? Усі вони залякані очікуванням наклепів.
Читаючи далі, я потроху почав забуватись, почуття безпорадності поступово зникло, денні випробування якось відійшли на задній план, і я поринув у світ безсмертних образів Толстого. Нарешті, я заснув.
Був уже вечір, коли я прокинувся. У пам’яті відразу постали події минулого дня, і я знову відчув біль у серці. Зусиллям волі опанував тривогу й почав розмірковувати над своїм становищем. Мені важко було щось вирішити самому, не маючи змоги когось запитати або з кимось порадитись.
Я відчув, що мушу негайно повідомити про те, що трапилось, мого зведеного брата та тещу, які жили в Москві. Але ж я не можу поїхати до них. Моя поїздка сприйметься як спроба втечі, і тоді я буду заарештований. Мої телефони, напевно, прослуховуються, а листи перечитуються. Я також не можу передати листа ким-небудь, оскільки він може потрапити в недобрі руки, і тоді я знов-таки буду заарештований та ще й звинувачений у розголошенні державних таємниць. Зрештою, я вийшов на вулицю й пішов прогулятись невеликим сквериком на території інституту. Була холодна зоряна ніч, і сніг скрипів у мене під ногами. Я сів на лаву, з якої було видно далекі сільські обрії, і дивився, як за декілька кілометрів у полі світив ліхтарями працюючий трактор.
Поки я сидів та думав над тим, що маю робити, в голову мені прийшла гарна думка. Я зголошуся добровольцем до Іспанії. Комінтерн якраз набирає туди людей. Навряд чи ДПУ наважиться перешкодити мені приєднатися до республіканських сил чи звинуватити у втечі. Щоправда, я ніколи не проходив ніякої військової підготовки, але ж був фізично здоровим, а як інженера мене неважко буде навчити користуватись сучасною зброєю. Момент був саме підходящий.
Великі держави прийняли в Лондоні постанову про те, щоб припинити постачання до Іспанії зброї та добровольців, і Комінтерн поспішав надіслати туди якомога більше людей ще до того, як розпочнеться блокада.
Я підвівся й пішов до клубу, де побачив багато колег. Але я був такий безпорадний, що вважав неможливим встрявати в розмови.
Я вслухався в
