Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Скажіть мені нарешті, у чому ви мене звинувачуєте?

— Я вам уже казав.

— Ви висуваєте огульні, нічим не обґрунтовані звинувачення.

За яким правом ви звинувачуєте мене в конрреволюції? Якщо наведете мені конкретні факти, то я постараюсь спростувати ваші фальшиві звинувачення.

— Слухайте: ми знаємо подробиці кожного дня вашого життя чи не краще, ніж це знаєте ви. Здавайтесь, припиняйте боротьбу проти радянської влади, полишайте вашу контрреволюційну діяльність і зізнавайтесь у всьому, щоб ми могли розкрити всю вашу організацію. Зізнавайтесь.

— Я не зробив нічого такого, у чому мав би зізнаватися.

— Я застерігаю вас знову: ви бавитеся з вогнем.

— Громадянине слідчий, скажіть мені конкретно, у чому мене звинувачуєте, покажіть матеріали, які ви зібрали проти мене.

— Доки ви не арештовавні, я не покажу вам ніяких матеріалів.

ви самі чудово знаєте, що скоїли та що планували ще скоїти. Тож ви повинні нам усе розповісти, а не ми вам. Коли з ваших зізнань стане ясно, що ви роззброїлися, визнали свою провину й щиросердно розкаялися та виявили бажання перейти на наш бік, ми дамо вам шанс.

— Я не маю чого сказати, опріч того, що вже сказав. Я працював на Радянський Союз, а не проти нього. Якщо ви ознайомите мене з підставами ваших підозр, я ладен розповісти про все, що допоможе вам прояснити справу. Адже я не можу захищатись, не знаючи, у чому ви мене звинувачуєте.

— Ви продовжуєте боротьбу проти нас?

— Я ніколи не боровся з вами.

— Ви готові до зізнань?

— Мені нема в чому зізнаватися.

— Ви відмовляєтесь допомогти органам НКВС у їхній боротьбі проти ворогів народу й держави?

— Не уявляю, чим можу вам допомогти.

— Видайте мережу ваших агентів на території Радянського Союзу.

— Я не знаю ніяких агентів і не розумію про що ви говорите.

Тут він змінив тон.

— Олександре Семеновичу. Здається, ви знаєте характер нашої організації. Це вам не державна прокуратура. Якщо ми довідуємось про злочин, то не караємо злочинця, коли бачимо щире каяття.

— Може, це й так, але я не вчинив нічого такого, у чому мав би каятись.

— Слухайте, Олександре Семеновичу. Якщо людина зробила щось проти свого ближнього, то краще за все піти до нього й сказати правду. Після цього добрі стосунки можуть поновитися. Але передумовою є щире каяття. Перейдемо до ваших стосунків із нашою державою. Ми ладні дарувати вам усі ваші недобрі вчинки, але для цього треба скласти зброю, і ми допоможемо вам стати на вірний шлях. Ви ще зможете відігравати велику роль у нашій системі.

— Я розповів би вам щиро все, коли б знав, що розповідати.

— Давайте з’ясуємо деякі подробиці, що торкаються вашої організації.

— Але ж я ніколи не належав до жодної нелегальної організації.

— Отже, ви маєте намір продовжувати боротьбу?

— Я ніколи не вів ніякої боротьби з вами.

Він повторював свої звинувачення знов і знов, а я знов і знов давав йому ті ж самі відповіді. Пізніше я довідався, що ці монотонні повтори були частиною їхньої техніки слідства. Так ми просиділи дві години, після чого він вирішив, що з нього вже досить.

— Гаразд, як знаєте. Не кажіть же потім, що ми не дали вам шанс. Ходімо зі мною.

Я пішов слідом за ним довгим коридором, і ми потрапили до приймальні начальника. Мусили деякий час зачекати, в прихожій, оскільки в капітана хтось був. Відвідувачем виявився старший офіцер у невідомому мені мундирі. Коли він покинув кабінет начальника, секретарка впустила нас. Ми ввійшли до великої й світлої кімнати з трьома вікнами. На протилежній від дверей стіні висів портрет Дзержинського в натуральну величину, перед портретом стояв стіл у формі літери Т. За цим столом сидів капітан. Полевецький показав на мене:

— Товаришу капітане, це звинувачуваний Вайсберг.

Капітан повернувся до мене лицем і приязно усміхнувся. Це був невеликий стрункий чоловік з розумними очима, інтелігентним обличчям та досить граціозними рухами. В його роті виблискували два золоті зуби. Судячи з вигляду, він був євреєм. Я забув його ім’я, але звучало воно якось на зразок Азак. Тож будемо називати його саме цим іменем.

— Радий Вас бачити, Олександре Семеновичу, — сказав він. — Ви наш давній знайомий.

— Це новина для мене, товаришу капітане, — відповів я й зауважив, що він не зробив ніякого заперечення стосовно вживання мною слова «товариш».

— Так, я знаю, що ви мене не знаєте, Олександре Семеновичу, але ж я знаю вас дуже добре. Займаюсь вами віддавна, а от тепер був змушений запросити вас до себе.

— Не розумію, чим заслужив на таку увагу.

Він посміхнувся знову, але цього разу дещо саркастично.

— Слухайте, Олександре Семеновичу, ви розумна людина й можете нам дуже допомогти.

— Не уявляю, яким