Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Мамі Алхазур і Кайла не платять. Дали трохи їжі.
Кошеня, яке ми принесли їм, прижилося. Воно помирало на вулиці, голодне. Вони назвали його Кузею.
П.
21.09.
Ґапур в «Известиях» мені зрадів. Він упіймав сивого спортивного журналіста (того самого, який обзивався) і змусив танцювати для мене лезгинку! У такий спосіб Ґапур мене веселив. Старенький журналіст-хам кумедно тупцював на місці, мов селезень, що не могло не смішити. З магнітофона линула чеченська музика! Коли я зібралася йти, Ґапур зненацька нахилився й поцілував мені руку.
У мене від подиву мало мову не відібрало. Спортивний журналіст, побачивши це дійство, остовпів, дико витріщивши очі. Тут до кабінету забіг головний шеф «Известий», тато Алана, і дружньо гукнув:
— Поліно, Ассаламу ‘алейкум!
Я зніяковіла від загальної привітності й швиденько пішла.
23.09.
Щодня стрілянина! Напиваються і стріляють російські солдати. «Нажираючись» горілки, колобродить чеченська міліція — пальба з автоматів повсякчас. Коли цей кошмар скінчиться?
Мене цікавить іще ось яке питання: чому чеченців приймають у Європі і дарують усілякі блага, а нещасних російськомовних людей, які постраждали і від війн, і від місцевих бандитів, ні? Усіх людей із Чечні визнати біженцями! Або самій Чечні дати незалежність і більше сюди ніколи не потикатися!
Наші негаразди тривають: захворіла кішка Карина. Кашляє. Чхає. У неї температура! Ніс вогняний.
Мене не пускали в міністерство до Муси. Охорону попередила Цариця. Дотелефонуватися до Муси неможливо. Працівники його відділу беруть слухавку й відповідають:
— Тут такий не працює!
Муса попередив, що так воно й буде. На війні як на війні! Єдина радість: Ґапур виграв у лотерею! Я за нього рада. Він чесна й порядна людина. Виграв не так уже й багато, але обіцяв усім зробити подарунки.
P. S. У лікарні лікар послухав серце. Сказав:
— У вас серцева вада!
Від останніх подій почався на нервовому ґрунті тик ока. Роблю дихальні вправи з йоги. Нічого, я й не в такі потрапляла халепи. Виживу!
25.09.
Була в лікарні. Вада серця не підтвердилася, але є шуми. Невропатолог сказав, що в мене сильний стрес і мені потрібна психологічна реабілітація (хто б її ще надав!). Зробили кардіограму й виписали силу-силенну ліків.
Юрист у Національній бібліотеці, побачивши наказ про «дисциплінарне стягнення від ст. 192», сильно сміявся, що воно зовсім безграмотне. Сказав:
— Воно порушує відразу п’ять пунктів Трудового кодексу РФ!
Потім юрист склав лист у прокуратуру Ленінського району, який я відправила.
До речі, Цариця не віддала мені зарплату за серпень. Їсти нічого.
15.00. Знов у лікарні мені зробили два уколи: гостра серцева недостатність. Лікар поліклініки № 6, до якого ми звернулися на наполегливу вимогу докторів із лікарні з проханням виписати мені лікарняний, спершу відмовляв! Він заявив, що і йому не подобається моє прізвище! Симпатична медсестра, Малка, накричала на нього:
— Ти хочеш, щоб дівчина померла? Не бачиш, їй погано з серцем!
А моя мама заявила, що зараз піде до завідувача. Після чого старий лікар усе-таки виписав лікарняний.
Сусідка з поверху, Хазман, літня чеченка, довідавшись про наші халепи, дала булочок і варення. Вона зве мене Фатима.
Іноді разом із Хазман ми дивимося серіал «Клон». Я хочу навчитись танцювати, як героїня серіалу Жаді. У Жаді погана історія — вона мусульманка, а покохала християнина!
28.09.
В організації «Меморіал» у допомозі відмовили, сказавши, що подібними дурницями, як у мене на роботі діються, не займаються. Сказали:
— Наймайте собі адвоката!
Мама повідомила Царицю, що я хворію.
У газеті «Трудяга» співробітниця несподівано дала 300 р. у борг на ліки. Виручила.
Кайла й Алхазур здають дітей у дитбудинок. Моїй мамі хлопчиків жаль, вони полюбили її, слухаються.
Сьогодні в Національній бібліотеці Зура передала для мене фото. На ньому я, вона, директор бібліотеки й велика чеченська артистка Зінаїда Ісакова.
Із Зурою ми міцно подружились. А познайомились так: одного разу я прийшла по книжки, і ми розговорилися про вибух. Я сказала:
— Учора біля пам’ятника Трьом дурням знову підірвали машину.
— Ні! Ні! — поправила мене Зура. — Біля пам’ятника Трьом героям!
Я від несподіванки аж книжки впустила: річ у тому, що в Чечні народ називає цей об’єкт «Троє дурнів» або «Стрілка трьох дурнів». Я, піддавшись загальному невігластву, повторила фразу, навіть не замислюючись. Тепер я завжди кажу: пам’ятник Трьом героям. Дякую, Зуро!
П.
29.09.
Я і мама були в організації, яка займається психологією. Перші тести безкоштовні. Потім оголошено тренінги за гроші. Багато людей ведуться на обіцянки, що можна забути війну, і віддають останні гроші. Я вирішила написати про цю організацію статтю.
Отриманий у ході психологічного експерименту результат виявив, що в мене неймовірно розвинене володіння собою та наполегливість, зате є проблеми з самокритикою. А в мами тест видав такий результат: вона активна й наполеглива, але депресивна. У тестах було дев’яносто нібито незначущих питань, на які слід було відповісти. Потім дані вводились у комп’ютер, і той видавав результат.
Місцеві жителі, які прийшли до цієї організації, здивовано дивились, як вилазить із принтера папірець, «де все про них написано». Я поставилася до цього процесу з великою часткою скептицизму. Звичайно, щось у результатах тесту обов’язково зійдеться, і клієнта «впіймано». Він платитиме далі, щоб негативний складник його сприйняття усунули «мудрі знавці».
Нас умовляли пройти тренінг, але я, взявши маму (якій, до слова, все дуже сподобалось), швидко пішла з цього «зцілювального психологічного центру».
30.09.
Дотелефонувалася до Муси! Виявляється, він не знав, що я його шукала. Ніхто не передав йому, що я дзвонила більш ніж двадцять разів. Я домовилась зустрітися з ним біля головпошти, але, щоб не прийти першою, сховалася за дерево і дивилася — чи прийде він. Прочекала близько години і страх як розлютилась. Уже вирішила піти в Національну бібліотеку, до моєї любої Зури, і по дорозі зустріла Мусу!
Він весь цей час стояв на сусідньому розі й чекав на мене. Півтори години прочекав! Телефонів немає — ми ніяк не могли дізнатися, що чекаємо одне одного, стоячи поряд.
Він запросив мене в багатолюдне кафе. Я як слід наїлась. Удома або макарони, або хліб. Товстішаю, а їсти все одно хочеться.
Муса читав мені свої вірші, а я йому — свої. Я розповіла йому, що познайомилася з однією симпатичною людиною з уряду, але мені здається, що ця людина насправді — бандит. Муса сміявся й говорив, що все може бути. Чоловік з уряду тим часом запропонував мені свою допомогу.