Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
І розповіла бабця, наче Рамзан Кадиров, син покійного президента, як цар, біднякам допомагає. Якщо хто впаде йому в ноги й попросить, то його серце м’якшає і він щедро дає гроші хворим дітям і старим. Потрапити до нього не можна — десятки охоронців зі зброєю стрілятимуть. Коли їде кортеж його машин, невідомо, у якій із них перебуває він. Але ходить така чутка, начебто на дорозі до його рідного с. Центорой є місце, де можна сховатись і перечекати.
І от, завдяки цій старій жінці я передумала помирати. Я вирішила, що ми з сином поїдемо на дорогу, що веде до с. Центорой, сховаємося в кущах і будемо чекати. Я візьму з собою стару ковдру — вкрити Тіму, адже ночувати холодно. Говорять, Рамзан раз на кілька днів проїжджає тими місцями. Ми вибіжимо перед кортежем його машин і впадемо на коліна. Раптом нас не вб’ють?
Я ж буду з дитиною. Моя дитина хвора! Ми станемо кричати чеченською мовою: «Допоможи нам! Допоможи!» Раптом він нас почує? Тоді всі наші проблеми розв’яжуться. А якщо нас уб’ють, відкривши стрілянину з автоматів, проблеми теж розв’яжуться. На все воля Аллаха!
Від подиву ні я, ні мама не могли сказати ані слова. Відмовляти Зарґан було марно, вона вхопилася за божевільну ідею, як за єдиний рятунок.
— Ходіть і ви зі мною, — запропонувала наостанок вона. — Упадемо на коліна разом!
Ми чемно відмовились, пославшись на те, що її становище страшніше, ніж наше звичайне виживання.
— Бережи сина. Хай вам поталанить! — сказала моя мама, обійнявши її.
І Зарґан з Тімою майнули біля пам’ятника Трьом героям і пропали під зеленими кронами дерев.
10.09.
Привіт!
Була в рідній «Молодості». Свинячий дикий скандал не змусив себе чекати. У ньому брали участь Морґана й Цариця. Причому всі події, що стосуються скандалу, вони ж заздалегідь і підлаштували. Спочатку Цариця відправила мене з завданням у Міжнародний комітет допомоги. У той самий, у якому допомоги було не добитися — навіть коли я голодним підлітком приходила туди з директором своєї школи.
Я брала інтерв’ю в адміністратора однієї з філій, а він дав мені неправильну інформацію та брошури. Оскільки інтерв’ю було плутане й незрозуміле, довелося за основу брати видані ним брошури. Через це в статті виявилися неточності.
Морґана, 8 вересня голосно заявивши, що її брат працює в прес-службі цієї організації, віддала туди мою статтю для «розбирання». А друг її брата і давав мені інтерв’ю! Її брат із прес-служби підтвердив, що я пишу неправду про їхню організацію. Із чого Морґана й Цариця зробили висновок, що тепер вони точно виженуть мене з газети і не будуть ганьбити її «поганим російським прізвищем».
Цариця заявила, що зробить мені догану з занесенням в особову справу й вижене геть! Вони обидві нестямно верещали з піною біля рота на всю редакцію, як мене ненавидять. Я вдосталь насварилась і пішла.
Учора, 9 вересня, я поїхала в Міжнародний комітет допомоги. І мама поїхала зі мною. У філії організації ми влаштували скандал головному адміністратору, тому самому, другові брата Морґани. На що цей тип став запевняти, що в брошурах помилка й неправильно зазначено, що вони допомагають біженцям із закордонними паспортами. Вони допомагають! Але не в Чечні, а в Африці!
Я була дуже засмучена загальною підлістю.
— У такому разі й випускайте ці брошури в Африці! Чому ви дали їх кореспондентові, сказавши, що це діяльність організації в Чечні? За дезінформацію ми на вас до суду подамо! — сказала моя мама.
Молодий чеченець, адміністратор, попрохав мою сиву маму не гніватись і повідомив, що після роботи вільний і може «загладити провину». Маму це насмішило. Вона назвала його нахабою, і ми пішли.
Я відправила з пошти листа з повідомленням на адресу керівництва Міжнародного комітету допомоги з проханням розібратися з цим персонажем. А в «Молодості» шефиня зажадала від Міжнародного комітету допомоги лист подяки за те, що «зупинила свідомо неправильну статтю на їхню адресу».
Моя мама висловилася Морґані, що її «брат» насправді — їй зовсім не «брат». І знову всі лаялись і верещали. Ще мама заходила до Ґапура. Він узяв її до себе в газету «Народ» спеціальним кореспондентом. Вона теж пише статті й замітки.
P. S. Таня з ринку останнім часом хворіла на онкологію. Їй допоміг одужати старий чеченець. Травник Алзур.
П.
13.09.
Була днями в Байсарі. Ніякої допомоги від неї я не отримала. Тисячу рублів (переданих мені з музею Сахарова) вона не віддала.
А у квартирі бабусі Лілі, котрій Байсарі якраз допомогла, з’явилися нові люди. Нема речей бабусі! Нема її самої! Її квартиру на першому поверсі вже побілили й відкрили там філію фірми «Орифлейм».
— Де бабуся-росіянка? Чи жива вона? — запитала я людей у її квартирі.
— Яка бабуся? — здивувалися вони. — Квартиру нам здала хазяйка, поважна чеченка.
Як мені знайти бабусю Лілю?
14.09.
Директор Пух відпустив нас до понеділка, і я попленталась у «Трудягу» — з розповіддю про останні дні життя.
Журналістка Айзан зраділа. Вона здивовано плескала в долоні і весь час вигукувала:
— Оце так! Інтриги, як у східному палаці!
Вона розповіла мені, що в їхній редакції прослуховуються всі стаціонарні телефони — влада встановила «підслушку». Навіть коли не телефонуєш, а просто говориш що-небудь, «кому слід» чути!
Також Айзан повідомила, що Професора взяли до них фотокореспондентом, тож із цієї нагоди було влаштовано за його рахунок бенкет. Він щедро всіх пригощав і встиг між іншим підсунути мої публікації в інших газетах, де я писала про одні й ті самі події, змінюючи статтю на 50 % (я робила так, аби хоч щось заробити на їжу). Адже платять сто або двісті рублів за матеріал.
— За журналістською етикою так робити не можна! — дорікнула мені Айзан. — Ай-ай-ай!
Я розповіла їй про ТБ, як усі складаються по п’ятсот і по тисячі рублів на посиденьки. Реальної роботи немає. Зарплату не платять, хоч і обіцяли. Потім я видала Айзан історію про бабусю Лілю та участь у її долі Байсарі. Айзан у відповідь повідомила, що в Байсарі померла мама, і ми пішли висловлювати співчуття. Байсарі зовні не виглядала
