Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

— Може, він зніме фільм за твоїми щоденниками, — сказала вона.

Але я відмовилась — і номер телефону не одержала.

Сиджу на лавці, біля лікарні № 9. Виявляється, жіноча операційна розташована у звичайній аптеці, а зовсім не в приміщенні лікарні. Кайлу занесли туди. Їй зробили місцевий наркоз. Жахливі крики чути на всю вулицю — вона в напівпритомності кричить, як під тортурами. Невже не можна було зробити нормальну анестезію?! Всевишній, хоч би її муки швидше скінчилися! Це неможливо слухати.

Алхазур і моя мама стоять удалині від «аптеки-операційної». Видно, який він блідий. Моя мама жаліє його, як сина, підбадьорює.

Ми з Азаматом сидимо на лавці. Азамат їсть печиво і не звертає на метушню дорослих ніякої уваги. Я показую йому книжку з картинками.

У своїх справах ми так і не пішли. У напівнепритомному стані привезли Кайлу додому. Вона марила.

Я купила їжі, лимонаду — почастувала всіх. Алхазур не їв — став тримати Уразу. Йому залишили на вечір.

До Айзан я сьогодні так і не потрапила з готовою статтею для їхнього видання.

У «Молодості», тріумфуючи, мені ставлять «прогули». Нехай! Переможців не судять! Цариця, бігаючи по всіх редакціях, розповідає, як вона мене, «невдячну», сповивала й колисала з народження!

Центральний ринок поламали представники влади. Столи торгівців було нещадно зметено з лиця землі бульдозерами. Люди метаються, як хворі звірі, не знаючи, як жити. Єдина можливість не бути голодним — торгівля. Хтось продає яблука, хтось хліб, хтось — шкарпетки. Люди міняються товаром або купують його одне в одного, інколи позичають. Це — ринок!

Зараз ніхто нічого не може купити, невідомо, де знайти продукти. У Чечні немає магазинів — це велика рідкість. Усі товари на ринках, базарах.

Розламали не тільки торговельні ряди, забороняючи торгувати, але і ятки з одягом, цукерками, ліками. Поставити стіл або ятку, привезти їх — коштує чималих грошей. Торгівці розорилися. Паніка. У багатьох товар украдено! Але одна ятка, ближче до автобусної зупинки, все ж таки вціліла. Це знаменита «Аптека для вірян». У ній торгують дві сестрички-мусульманки у величезних хустках. Я зайшла до них — купила ліки від головного болю. Вони привітно всміхнулися.

22.00. Сьогодні я зрозуміла, що всі ненароджені душі дітей страшно мучаться. Недарма всі релігії світу забороняють аборти! Це гріх проти Бога. Ніколи, під страхом власної смерті, не зроблю цієї сатанинської дії.

До «аптеки-операційної», де так страшно кричала Кайла, сьогодні, на мій жах, стояла величезна черга молодих чеченок: усі прийшли робити аборт! Особливо мені запам’яталася дівчина в суворому мусульманському вбранні. Їй було 19 років, як і мені. Вона голосно пояснила всім, що три з половиною місяці вагітна. Дуже боялась. Але, порадившись по стільниковому телефону з чоловіком, усе-таки стала в загальну чергу.

Поки Кайлі робили операцію, відбулася ще одна подія: рудоволосий худенький чеченець із цапиною бородою пройшов повз чергу на аборт, повз лавку, де я сиділа з дитиною, потім витяг з-під куртки пістолет і зняв його з запобіжника. Приблизно в сорока кроках перебував його спільник, схожий на кабана. Спільник «страхував» рудобородого чеченця. Якийсь час вони вичікували. Потім рудобородий промчав вулицею повз мене, розмахуючи пістолетом, зі словами:

— Він пішов іншою дорогою! Ми його випустили!

Схожий на кабана помічник кинувся за ним, здіймаючи навколо себе порохняву. Гадаю, мало не проспостерігала чергове вбивство серед білого дня. От божевільне місто!

Я мов у страшній казці.

Праворуч підеш: пропадеш!

Ліворуч повернеш: загинеш.

Тут залишишся: все втратиш!

Вірші перестали друкувати. Прізвище «неправильне». Зате я «допомагаю» місцевим поетам. Десять рублів — один вірш. Їх публікують, а мені — банку кільки.

Усе тут — обман. Я не потрібна своїй Батьківщині.

Будиночок мені на березі моря! Пісок золотий — під ноги! Грошей, щоб на їжу тільки. Ручку, папір. Книги писатиму про все, що пережила. Котів заведу. Собаку! Папугу! Психотерапевта щоп’ятниці! Реабілітацію мені! Реабілітацію!!!

За вікнами — дощ. Він пробивається крізь діряву клейонку, натягнуту одним шаром — замість шибок, — і стікає на підлогу. Я у светрі, під важкою ковдрою, що відсиріла через холод. Руки мерзнуть. Пишу щоденник при світлі каганця. Вірші, як золотавий орнамент, заколисуючи мене, хилять до сну.

Почуття тривоги не дає мені роками спокою, воно живе в кожній клітині мого тіла.

Що мені потрібне в цьому світі? Що я шукаю? За чим сумую? Спати. Спати. Спати.

Ось я вже бачу дерева зі смарагдовим листям. Відчуваю аромат яблук.

Спати.

П.

23.10.

Неподалік від єдиного міського фонтана, де жителі миють взуття, а в спекотні місяці купають дітей, розташований банк. Під банком ночує юрба: люди сплять у машинах, лежать на картонних коробках, сидять на сходах. Головне для них — не втратити чергу. Стихійно спалахують бійки та сварки. Охорона розбороняє громадян, стріляючи з автоматів. Люди — в черзі по компенсацію за зруйноване житло! Кажуть, належить 350 000 р. (300 000 за квартиру + 50 000 за майно).

Нікого не хвилює, яка саме була квартира: однокімнатна чи п’ятикімнатна. Не хвилює, яке було майно і скільки саме сім’я мала квартир. Але ніхто ці 350 000 р. не одержує! Чеченці домовляються з озброєними бандитами, які наглядають за всім процесом і «чергують» прямо під банком, 50 % на 50 %. Росіянам дозволяють залишити собі 30 % від суми. І то живих з-поміж тих, хто одержав, ми знаємо тільки одну родину. Деякі чеченські родини були вбиті бандитами за решту компенсації в 50 %.

Мафія налагоджена й відлагоджена. З «низу» до «верху» є «свої» люди, і ніхто з тих, які одержали компенсацію, не залишається непоміченим.

Ми з мамою, проходячи днями в тих краях, дивилися на списки, наклеєні вздовж стін банку. «Щасливців» зазначено в них з іменами та прізвищами! Будь-хто (бандит або шахрай) може підійти на вулиці й подивитися: чи є в списку його сусіди?

Натовп не йде звідти тижнями: чергові туляться під банком. Там же ошиваються торгівці хлібом, булочками, водою. Продають воду — два рублі кухоль! «Бізнес»!

Учора ми пішли погуляти: