Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

зберігаються ще й газети, фотографії, книжки. Володя

засиджується над ними допізна.

У коментарях до поеми «Господар вогню» прочитав: дев’ять з

кожних десяти пожеж спалахують через людську необізнаність, недбалість, безвідповідальність. Поет Ошанін звеличив у віршах

подвиг Артема, молодого пожежного, «людини в блискучій касці

зоряній», сказав про нього: «Був надійний і не був нічим

знаменитий», а про професію пожежних: «Тривожна, безсонна, чоловіча». Звичайні слова, але Володі здається: точніших —

нема. Тільки невже Артем неодмінно мав загинути? Невже це

справді закон життя: «Гинуть першими ті, чия душа

безвідмовна»?

— Який був Володя? Безвідмовний. Добрий. Ми у нього на

голові сиділи: човна беремо у Володі, мотоцикла теж у нього.

Е-ех! — мій співрозмовник скрипнув зубами, спересердя

відвернувся до вікна.

Наш автобус загальмував: шосе переходила колона літніх жінок

і чоловіків, на піджаках, на пальтах яких — ордени. Над

колоною звучить мелодія «Катюші», майорить прапор, що під

різким вітром нагадував червоне вітрило.

Було 9 травня, але ліс за вікном виглядав осіннім. Вогким, сірим видався день перших роковин загибелі Володимира Правика, Віктора Кібенка. День, в який родичі, товариші всіх загиблих з

«шереги номер один» прийшли до білих надгробків на краю

цвинтаря, що біля селища Митина, неподалік Москви.

Василь Бондар, Віктор Рудченко, шкільні друзі Володі

Правика, відстали в Києві від автобуса, добиралися самотужки, на мітинг пам’яті встигли. Тепер разом з усіма поверталися

назад. Міліцейська машина прокладала автобусу шлях, пропонувала іншому транспорту податися ближче до обочини.

Водії здивовано визирали з кабін: звичайний «Ікарус», кому

така шана? Помічали в салоні чоловіків у жалобі, жінок, і

сивих, і зовсім юних, в чорних хустках і шарфах, згорьованих

дітлахів, помічали табличку «Київ» на вітровому склі — і, напевне, здогадувалися. Путь звільняли. Декотрі натискували на

сигнали, вони звучали довго, сумовито.

З друзями Володі доти ще не довелося зустрітись. Василь і

Віктор — перші. Але було не до розмов. Холодний нічний

автобус, заціпеніння, тиша. Так доїхали до Києва. Єдине, що

вимовив Василь, коли прощалися:

— Діставайте всім перепустки, з’їздимо до Чорнобиля, на

місці розповімо і покажемо.

Так тижнів через два ми й опинилися разом на чорнобильській

землі, разом з Наталею Іванівною Правик ввійшли до будиночка

на вулиці Шевченка, 46, постояли перед хвірткою до садка баби

Федори і діда Романа Ільченків. Посиділи на березі Грузавки.

Німа тиша, луки до обрію, якийсь тьмяний серпанок ліг навколо, все квітне — і все блякле, блакитно-сіре.

Вздовж берега тулилися один до одного «сейфи» — споруджені з

дощок або бляхи будочки, де чорнобильські рибалки зберігали

немудрий скарб: весла, ватники, чоботи. Крізь зірвані дверцята

видно хіба що якісь уламки, ганчір’я. Кроків за двадцять, на

галявині, ще один «сейф», пограбований, беззахисний. «Дядька

Павла Правика»,— показав один з моїх поводатарів. «А човник —

Володі»,— здавлено вимовив інший. Я сфотографувала хлопців

біля вузенької сріблястої моторки. Василь кинув гірко: «Що ж, хай комусь ловиться на наших човнах, коли знайшлись охочі».

Ми поверталися на вулицю Шевченка. Ні шарудіння ящірки, ні

пташиного цвірінькання. Мовчазні луки. Такі мовчазні, наче

ніде більше не лишилось людських голосів, людського сміху.

Хлопці пригадали, як отут, біля двох стовпів, школярі з

краєзнавчого гуртка щовесни встановлювали мальовничі плакати:

«Вас вітає гостинна чорнобильська земля! Бережіть її

неповторну красу!»

Почали надходити листи від товаришів Володимира Правика по

училищу. Розкидані службою по всіх-усюдах молоді офіцери, звичайно, не радились, що насамперед пригадувати і як

написати. Проте всі повторювали слово «безвідмовний». Ось

рядки з листа Ігоря Купченка: «З першого враження Володя

Правик нічим не відрізнявся від усіх інших. Хіба що низьким

зростом і поглядом, часом спрямованим невідомо куди. Ближче

знайомство з ним показало, який він безвідмовний і надійний.

Чесно кажучи, його безвідмовністю ми часто зловживали».

Прийшов лист від Володимира Нікітіна, і в ньому читаю: «Він

рідко комусь відмовляв, виконував прохання товаришів навіть

тоді, коли це загрожувало йому серйозним покаранням».

Ще листи-свідчення колишніх курсантів:

«Він мав наполегливу вдачу. Кожне своє рішення обов’язково

обмірковував і доводив до кінця».

«Володя вмів наполягати на своєму, мав на все свою думку».

То не вміє відмовити чи вміє наполягти?

У каптерці — пристанищі лаборанта — накопичуються матеріали

про... Вітчизняну війну 1812 року.

Володя Правик уже знає: нестримною рушійною стихією здатне

стати полум’я, яке вирвалося на простір. Але й не меншу силу

приховує в собі людська згуртованість, протиставлена

небезпеці.

Володя намагається зрозуміти, в чому сила кожної людини?

З планшета на стіні навчального корпусу переписав вислів

Гіляровського: «Кожний пожежний — герой». Про героїзм професії

він не замислювався. Лихо й протидія — ось що поглинало увагу.

В словах письменника привабило оте: «Кожний...»

Коли після шкільного випуску прибирав зі своєї шафи все

зайве, то залишив на поличці зошит з російської літератури.

Занотовував, інколи наважившись дещо перефразувати, тези

Горького, Чернишевського: «Праця найщедріше збагачує нас»,

«Праця без справжніх знань марна», «Наше щастя красиве щастям

інших». Довго, старанно читав «Війну і мир» Л. М. Толстого.

Студіював кожний розділ роману. Наташа Ростова, П’єр Безухов

зворушували Володю. Елен Безухова обурювала. Та думка, уява

школяра насамперед належали Михайлу Кутузову, Андрію

Волконському. Цими героями він захоплювався, вболівав за ними.

Дев’ятикласник з чорнобильської школи відчув потребу боронити

улюблених героїв від... класика світової літератури. Так, Володя Правик не згоден з Львом Толстим, читаючи, що

фельдмаршал Кутузов або полковий командир Волконський більше

покладаються на незалежний від них плин подій, ніж на власний

розум, власну волю. Дев’ятикласник перечитує роман. Зрештою

рішуче записує, виділивши два перші слова: «Помилка Толстого: хоче переконати, що одній людині несила змінити хід битви».

Хіба той же невисокий, зовсім не бойовий на вигляд

артилерійський офіцер Тушин не перемагав за найважчих

обставин? Взагалі, хіба на полі бою кожен воїн не вирішальна

сила? Інакше вийде, що дід Панас дарма загинув у минулій

війні, а дід Іван марно дістав тяжкі поранення. Що без дядька

Грицька сьогодні можна обійтися на далекому кордоні. Без

байдужих, справді, обійтися можна, вони всюди зайві. Та хіба

були байдужими десятки тисяч солдатів, які не відійшли з

позицій біля Бородіна? Хіба загибель кожного з них не

визначила перемогу над французами?

Учень шкодував, що в романі надто стислі сторінки про вступ

французів до Кремля. Намагався детальніше про це дізнатися.

З безлічі славетних міст Європи та Азії Москва була єдиним, де Наполеона ніхто не зустрічав. З Поклонної гори імператор

нетерпляче виглядав бояр: адже мають «північні варвари»

надіслати, як належить, депутацію з ключами!.. Не йняв віри, коли почув, що