Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

На адресу Наполеона, який вперто відмовлявся залишити

оточений вогнем Кремль, Арман де Коленкур зауважив: «Він не

міг віддати своє завоювання нікому, навіть полум’ю».

За будь-яку ціну не втратити «власність». І Миколою І

володіло таке одчайдушне прагнення. Якоїсь хвилини він втратив

рівновагу, закричав: «Розбити вікна!» «Тієї ж миті пролунав

звук розбитих гренадерами шибок,— згадує очевидець,— Свіжий

вітер викликав сильний протяг. У тому місці, де були

дзеркальні двері, блиснув величезний вогняний змій, блискавка

висвітлила всю залу. Змій спалахував кілька разів, щоразу із

збільшеною люттю... Полум’я зростало, звиваючись на карнизах, прорвалося до суміжної Петровської зали, враз знищило в ній

оксамитові, оздоблені золоченими орлами шпалери».

Падали балки, обвалювалася стеля. Цар вигукував:

«Триматися!» Майдан сколихнувся від гуркоту: обвалилася

телеграфна каланча над кабінетом царя. Обрана роль рятівника

Миколі І враз набридла, він поїхав у супроводі почту. Проте

пожежні і солдати в єдиному пориванні билися за врятування

художньої скарбниці — Ермітажу. В переходах поміж ним і

палаючим палацом вони зводили мури, поливали їх водою з

обмерзлих діжок, задихалися в гару, але не залишали бойових

постів.

«Сірі герої»,— назвали в народі звитяжців, чиї зусилля цар

мало не перекреслив наказами-примхами.

Володя думає: «Як прикро, що ми вже не довідаємося про їхні

імена. Про імена сміливців, які зустріли пострілами з Кремля

наполеонівську гвардію».

«Спізнююсь на шикування! — похопився Володя.— Всі, напевно, на місцях!» Замкнув каптерку, де наодинці з книжкою і

роздумами так непомітно спливає час. Їх мало, дуже мало —

хвилин, годин, днів. Уже дев’ятнадцятий рік йому пішов, а що

він устиг?

Поспішає, майже біжить довгими коридорами курсант. Стрімкі

кроки лунко відповідають йому: «Встиг! Устиг! Устиг!»

Устигнути б зараз на шикування, не спізнитися б, не червоніти

перед командиром, товаришами!

Мелодію пісні «Если бы парни всей земли» виводить сурма. В

Черкаському пожежно-технічному училищі спів сурми — замість

дзвінка. А кажуть, ніби військове життя — консервативне...

Пожежна теплофізика, пожежна автоматика, зв’язок в пожежній

охороні, пожежна профілактика в будівництві, інформатика і

обчислювальна техніка, спеціальна хімія... Це лише кілька

предметів з розкладу спеціального навчального циклу. «Кабінет

математики», «Кабінет технічної механіки», «Автотренажери»,

«Загальна будова пожежного автомобіля», «Кабінет

електротехніки» — тільки деякі з табличок на дверях в

навчальному корпусі. А по стінах на всіх чотирьох поверхах —

картини.

Найпомітніша за розмірами — «Море». Копія твору Івана

Айвазовського висить в їдальні. Висіла й тоді, коли був

курсантом Володимир Правик. Більшість інших картин —

оригінали.

...Палає величезна, схожа на грізну башту ємність. Чорний

дим, чорний вогонь. Беззахисно хилиться до землі тополя.

Недавно тут була мирна територія станції нафтоперекачування, мабуть, зелена, з квітковими клумбами. Тепер це поле жорстокої

битви. На картині — штабна машина, бойові автомобілі; пожежні

рукави схожі зараз на жерла артилерійських гармат (не

випадкова назва: «пожежний ствол»). Пожежа на Кременчуцькій

станції була дуже складна за характером. Черкаське училище

брало участь у гасінні.

Двох курсантів — Костю Куценка і Василя Миколаєнка —

нагороджено медалями «За відвагу», групу командирів і

курсантів відзначено цінними подарунками. Картина — подарунок

училищу від випускників 1985 року. Лейтенант Правик міг би її

побачити, якби в тому році чи на початку наступного потрапив

до свого училища. Не сталося, взагалі не був у відпустці...

На третьому поверсі, біля кабінету історії КПРС, де лаборант

Правик допізна засиджувався, шліфуючи зеленувате скло

оригінальної дошки, майструючи ще якийсь пристрій для занять

або доповнюючи свій «пожежний літопис»,— ще картина про

перемогу над пожежею. Два пожежні всім єством своїм у бою, що

відбувся. В поглядах хлопців відчуженість, на обличчях —

втома, втомлені, здається, навіть пониклі пожежні рукави. Але

плечі бійців дужі, їхня сила не вичерпана.

Нарешті, полотно з найновіших: громаддя промислових

корпусів, на тлі нічного неба спалахи вогню, готового взяти в

оточення дах величезної споруди. Вогонь незвичайний, відсвічує

холодним синюватим кольором. Промені з вікон атомної станції

якісь одчайдушні, мов багатоголосе SOS. А допомога — вже тут, пожежні стволи б’ють по вогню. Пожежних небагато, вони — на

різних рівнях даху, проте єдині в атаці. Так, це перші хвилини

після аварії на ЧАЕС. Картину подарували училищу слухачі-

заочники випуску 1986 року.

Тоді ж, через два місяці після аварії на АЕС, в училищі

відкрили пам’ятник героям Чорнобиля. Він і досі на всю країну

єдиний. Горельєф — постать пожежного, який боронить дитину від

хижого полум’я, стели із мальованим зображенням «шереги номер

один» звели біля стройового плацу. Звідси курсанти щоранку

рушають до навчальних кабінетів, лабораторій, до навчальної

пожежної частини. Навчаются і працюють, відчуваючи поряд з

собою товаришів, які віддали юні життя, щоб відвести пазурі

лиха від інших.

Мабуть, не зуміли б комсомольці самотужки та ще й на подив

швидко спорудити масштабний, промовистий пам’ятник, якби з

призначенням до училища нового начальника, полковника

Володимира Олексійовича Лободи, тут не почали прищеплювати

майбутнім офіцерам образне сприйняття навколишнього світу, потяг до художньої творчості.

Полковник Лобода прийняв училище, коли Володимир Правик його

закінчував. Однак добре і вдячно запам’ятав начальника Володя.

Але по порядку.

«У нашому навчальному класі на другому поверсі спального

корпусу висіла картина, написана Євгенком Петровим з нашого

курсу. Коли ми роз’їжджалися після випуску, лишили на ній свої

підписи. Володя Правик розписався: «Левик». Чи збереглася

картина? На ній фонтан газу палав, як смолоскип. За вогнем, димом не видно ні землі ні неба. Та пожежних видно, і такі

вони, що віриш: не відступлять перед небезпекою, приборкають

пожежу. Певен, усі наші хлопці запам’ятали картину. Шкода, якщо вона зникла».

З листа Ігоря Купченка,

офіцера Кримського обласного

управління пожежної охорони.

Я на той час той навчальний клас уже бачила. Після

ремонту... Не було в ньому картини. Але всі в училищі

пам’ятали її. Також й історію з Євгенком Петровим, осторонь

якої не лишився і курсант Правик.

...Того вечора, як не раз траплялося, Володя після відбою

заховався в своїй каптерці: товариші попросили проявити

фотострічки. Раптом обережний стук у двері. Однокурсник

поспішив із звісткою надто важливою, щоб відкладати з нею до

ранку:

— Комсорг сказав, Юрка Небожченка з училища виключають.

Євгенка буцімто лишають, з доганою!

Навколо «справи», де курсанти чотирнадцятої групи Петров та

Небожченко опинилися в звинувачених, уже не один день вирували

пристрасті. Групу призначили в наряд на кухню. Він — з

найважчих. Самих мисок за день треба помити півтори тисячі.

Для допомоги надсилали помічників з інших дивізіонів. Того

разу їх очолив «дід» — курсант, який, на відміну