Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

школярів, уже в армії служив, мав сержантське звання, відповідно мав і гонор. Юрко Небожченко, старший в наряді, почав пояснювати, в чому потрібна допомога, «дід» йому:

«Розберемось без тебе, я сам начальник!» За сваркою — бійка.

Неймовірний для училища випадок.

Хто розпочав бійку, так і не з’ясувалось. Ясне було одне: сержант не забарився зі скаргою, поскаржився прямо тодішньому

начальникові училища. Скликали комсомольські збори спершу в

групі, потім — у дивізіоні. Небожченко сказав коротко: «Це

правда, я вдарив». Петров додав тільки: «Можливо, я відтягав

сержанта від Юрка не дуже ніжно. Здоровань той «дідуган».

Курсанти товаришам співчували: «діди» завдавали кривди

багатьом. Водночас в дивізіоні розуміли: не личить майбутнім

офіцерам отой «двобій самолюбностей», та ще й через дрібницю.

Вирішили, що хлопці заслуговують покарання, однак треба взяти

до уваги, що порушень дисципліни не мають, Євгенко до того ж —

обдарований художник, увесь вільний час віддає, щоб прикрасити

училище. Висновок: віддати обох на поруки.

Пішли до начальника. Секретарка, відома добрим серцем, допомогла обрати для візиту зручний час. Побачивши на порозі

депутацію, начальник училища привітно запросив:

— Заходьте. Що вирішили?

Почувши про колективне рішення, густо почервонів:

— Що за всепрощення? Вигнати!

— Нам здалося...— спробували щось пояснити хлопці. Куди там!

— Обох вигнати!

Приголомшений сидів Володя Правик, забув про фотодоручення.

На зборах вони так прискіпливо обговорювали надзвичайну подію, приймали рішення, коли всі, хто хотів, свою думку висловили.

Виходить, їхні висновки, поручництво їхнє нічого не варті? Як

принизливо почуватись безсилим. Адже Юрко та Євгенко не

бешкетники, люблять професію...

На що вже був педантом командир дивізіону, але й він цього

разу не приховував, що вболіває за все, що сталось. Ходив до

вищого начальства. Петрова в училищі залишили, з суворою

доганою. Небожченка відстояти не вдалося.

І водночас ще одна новина. Замість капітана Шкута

наставником групи призначений майор Підколзін. Михайла

Миколайовича Підколзіна, який вів пожежно-спортивну

підготовку, курсанти шанували. Проте наїжачились. Здалося, зміна наставника — то недовіра до курсантів.

Сторожким мовчанням зустріла група Підколзіна, коли той

уперше прийшов на комсомольскі збори. Відбувалися вони

щопонеділка. Проходили останнім часом одноманітно, задля

галочки. Майор сказав:

— Починайте. — Сам несподівано пішов у кінець класу, до

столів останнього ряду. Звідти говорить Володимиру

Грушовінчуку, комсоргу: — Гадаю, обмежувати якоюсь темою

порядок денний не варто. Краще піде розмова, коли бажаючі самі

обиратимуть тему. Ту, яка справді бентежить. Я, наприклад, переглянув наш журнал з оцінками, буду щирий: мені прикро.

Скажу про це детальніше, але трохи пізніше.

Запала тиша. Ні, не демонстративна. Курсанти розуміють, що

нема рації відмовчуватись. Майже кожен усвідомлює, що не

бездоганні в нього справи з навчанням. Але до такого

привселюдного «самодосліджения» їх ще не закликали. І жоден не

наважується починати...

«І тоді першим вийшов уперед Володя Правик. Стоїть перед

усіма, як звичайно, спокійний, розповідає: «У мене не виходить

з фізвихованням, з пожежно-спортивною підготовкою. З

теоретичних дисциплін є трійки, тут я витягну. Одне до кінця

не вивчив, з іншим ще не впорався, не розібрався. Вважаю, зможу розібратись без допомоги. Як вийде ПСП — не знаю...» —

«Щодо фізвиховання,— раджу йому,— слід тобі більше працювати в

спортивному залі. Із пожежно-спортивною підготовкою

допомагатиму. Тут потрібна більша впевненість у собі».

Чекаю, хто далі. Мовчать. Вдруге підводиться Правик: «Чого

мовчиш, Андрію? Говори як є».

У взводі був курсант з далекої автономної області, виявляється, не вміє як слід відповісти на навчанні з

спеціальних дисциплін, негаразд у нього з мовою. Почервонів, але почав розповідати про свої труднощі. Зразу ж і домовилися, хто візьметься допомагати, знайшлися знавці мови — і

української, і російської.

Тоді Володя Правик підходить ще до іншого хлопця: «Сашку, скажи про свої справи...» І той хлопець починає розповідати...

Усіх Правик розворушив. Один за одним почали говорити.

Пішли зовсім інші оцінки. З’явився азарт, і не тільки в

навчанні. В змаганнях клубу веселих і винахідливих виборюємо

призові місця, знайшлися в групі чудові музиканти. Група по-

справжньому зайнялася спортом. Скоро було у нас чотири сильних

спортсмени. У Правика досить довго не все добре виходило. З

трійками ходив майже весь перший рік. Але не хотів бути гіршим

за інших. На перекладці підтягався но шість-сім разів. Це

непогано, як для новачка. Та, бачу, щодня тренується.

Непомітно лічу: є десятий, потім і п’ятнадцятий, вісімнадцятий

раз!..

Одне слово, пожвавлено почали жити, за все взялися разом, дружно. Євгенко Петров малює, Володя Правик йому допомагає і

пише тексти до «бонових листків», що стали в нас одними з

найдотепніших. Спортсмени помітні в футболі, в боротьбі, понавигадували для вечорів відпочинку веселі ігри. Дійшло до

того, що перед Новим роком командування одержує зразу три

запрошення для нашої групи в місто на молодіжні новорічні

вечори».

М. М. Підколзін, викладач

пожежно-спортивної підготовки.

«Злам в їхній групі всім запам’ятався. Це таки була

красномовна перемога ініціативи над заціпенінням. Тоді в

училищі обирали громадські ради. Володю Правика група обрала

до своєї. Мене спершу здивувало: непомітний хлопець. Вдруге

здивувався на засіданні ради. Здебільшого ці засідання

проходили за стандартом. Один виступив, інші з ним дуже рідко

сперечаються. Володя ж тоді виступив проти промовця. Точно не

пригадую, в чім річ. Привернув увагу сам факт: вчиться на

першому курсі, не з лідерів — і не побоявся обстоювати власну

думку. На той час — явище».

П. Г. Панченко, викладач, колишній

секретар комітету комсомолу училища.

В училищі готувалися до конкурсу на краше обладнання

навчального приміщення.

Фантазії у всіх — море, найдотепніші пропозиції лунають

наввипередки. Гірше з «чорною роботою». Добровольців, як

кажуть, негусто. Найменше охочих бити дірки для електричних

пробок. Навіть ціла суперечка виникла з цього приводу. Поки

хлопці чубляться, Володя Правик б’є стінку. Так ретельно, що

гасне світло. Дружний вибух сміху. Винуватець раптового

затемнення сміється з усіма і тут же урочисто дає обіцянку

ніколи не брати до рук шлямбур. Тут же б’є новий отвір, цього

разу влучив куди треба.

Кличуть з іншого кінця класу: «Шановний майстре! Просимо

сюди!» Повторювати не слід, Правик уже серед тих, хто мудрує

над плакатами. Треба прибрати вапно, протерти вікна? Він —

миттю, без чиїхось розпоряджень. Сам помічає, де простоює

справа.

Лиш напередодні переодягнув чисту робочу форму, вже весь

забруднений, треба зразу ж випрати. Робить і цю справу з

умінням: залюбки допомагав Наталі Іванівні впоратися з

білизною. Працює, сам до себе усміхається.

На конкурсі його група перемогла, їхній навчальний клас

визнали одним з