Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

ядро і електрони, то ці електрони знаходять в атомах такі

шляхи, рухаючись по котрих, вони не поглинають і не

випромінюють енергію. Частинка знайшла те місце в природі, на

якому матиме найстійкіше становище. Там вона вічна. І досягла

цього, не загарбавши нічого, не нахапавши енергії, а навпаки

віддавши, скільки можна, для створення нової структури.

Так діє принцип мінімуму потенціальної енергії, який не

згадується в жодному з шкільних підручників, але ми з вами в

новому класі обов’язково будемо його вивчати.

Віра Романівна розповідає так, мов читає вірші. Володя

слухає, заворожений. Фізика і людська душа, людина і природа —

єдині, нероздільні...

Льоня показує інші слайди: чорнобильські краєвиди.

Віра Романівна називає їх поетично:

— Білий сніг на зеленому листі...

— Сині очі лісу...

— Твій світ березових полян і гомін сосонок неспішних, моя

чорнобильська земля!..

Володі хочеться якнайшвидше це записати. Повернувся додому, можна й не записувати: все запам’яталось.

Невдовзі спеціальний 9 «б» клас зібрався на перший урок. Це

— фізика. Учні чекають від Віри Романівни вступного слова, якихось пояснень, напучувань. А вона, привітавшись, стає біля

вікна, стиха промовляє:

Найдорожча душа — незрадлива,

Найскладніша людина — проста...

Це — Василь Симоненко. Ще лунають вірші: Сосюра, Тютчев...

Вчителька зупиняється біля другої парти від свого столу.

Володя з Льонею за нею сидять. Але вона мов їх не помічає.

Звертається до всього класу так само неголосно, доброзичливо:

— Хто скаже, що ми знаємо про навколишній світ? Уявіть, що

вас спитав про це першокласник. Можливо, ви скористаєтесь для

відповіді прикладом грецького філософа Зенона? Він намалював

на піску дві концентричні окружності і так сказав учням:

«Окружність меншого радіуса означає знання, які маєте ви, більшого — мої знання, а весь пісок до обрію — знання, ще

невідомі нікому». Як гадаєте, першокласник зрозуміє, скільки

треба вчитися людині протягом життя, щоб хоч трохи пізнати

навколишній світ?

Отакими уроки були в них часто.

Задачі, вправи — і вірші, слайди.

Кожен слайд — то ціла історія. І обов’язково такий закон

природи, з якого вчителька допомагає вивести закон людського

життя.

Ось один зі слайдів: звичайна билинка. Чому ж так сумно

дивитися на неї? Вчителька, мов почувши запитання учня, стиха

говорить:

— Це — одинокість. Бачите, яка беззахисна ця самотня

рослина. Як людина, яка відірвалася від свого краю, від свого

народу. А ось, діти, погляньте,— інший кадр. Те саме місце, але інше явище — дощ. Тут нема одинокої билинки, нема суму.

На екрані — лісова дорога в сонячних плямах.

Небо вкрите грозовими хмарами. Сонце заходить, пожежа в

небі.

А тепер — рано-рано. В такий час по гриби йдуть. Навкруги

темно, роса — світиться.

Різноколірні краплини в перших променях сонця. Жовті, червоні, сині...

Вчителька:

— Кожна краплина, дивіться, заломлює світло і по- своєму

його випромінює. Так і людина, кожна по-своєму, щось

випромінює в навколишній простір. Але існують люди темні. Без

знань, без живої душі. З них нічого не випромінюється. Таких

людей все одно що нема,.. Щоб бути на землі людиною, треба

заглянути світові в обличчя. Це так говорив письменник

Пришвін: «Світ завше однаковий, але він стоїть, відвернувшись

від нас, Наша справа — заглянути йому в обличчя...»

Володя слухає. Він пам’ятатиме ці слова. Справді, в світі

стільки різних явищ, подій, у природи безліч ознак. А краса

єдина.

Минуть роки. На початку березня в 1986-му з видавництва

«Просвещение» буде заслано до друкарні книжку В. Р. Ільченко

«Перехрестя фізики, хімії і біології». Ще до трагедії

Чорнобиля. Підписано книжку до друку наприкінці серпня. Вже

після катастрофи.

Якісь місяці забракло, аби колишній учень з другої парти

чорнобильського спецкласу прочитав твір своєї вчительки. Не

встиг. Мабуть, і не запідозрював про написання праці, в якій, за висловом рецензента одного із центральних журналів, «наука

і поезія подані так, що не заважають одна одній, більше того, вони ніби продовжують одна одну».

Але ж спостереження, погляди, роздуми, в цій праці

узагальнені, вчителька день у день висловлювала перед учнями.

Серед них — Володимир Правик.

«Там, де треба виявити проникливість, самостійність думки, він випереджав багатьох. Але не пнувся межи очі. Спитаєш: «Хто

скаже?» Мовчать. І він мовчить. Але подивишся на нього, кивнеш

головою, і він встає, відповідає. Відповідь скаже і аж почуває

себе ніяково, що ті не знають, а він — знає. Уникав навіть

натяку на якусь винятковість. Не прагнув чимось відзначитися, не виказував, що радіє, випередивши когось. Але очі

в нього промінилися щастям. Він їх часто до вікна відводив, наче соромився тієї радості.

Це була його робота, повсякденна, щохвилигча: осмислити те, що треба. 1 він її виконував так, що усім допомагав. Учням і

мені...»

Із розповідей В. Р. Ільченко.

Він таки витримав і цей експеримент. Атестат Володимира

Правика за дев’ятий клас — без трійок. П’ятірки з креслення, військової підготовки, трудового навчання. Всі інші —

четвірки.

Ще рік — і вже іспити на атестат зрілості. Ось він, поріг,

за яким — твій шлях!

«Сто шляхів, сто доріг, варто вийти за поріг»,— мугикає

Павло Панасович, Вітя охоче підспівує. Володя наче не чує.

У нього доволі справ. У школі — найвідповідальніший час, вдома так же ретельно виконує господарські доручення. Мати, йдучи на роботу, як завжди, розподіляє їх у сім’ї порівну.

Ввечері батьки повертаються, все виконано: травички у кроликів

доволі, вимиті і підлога, і посуд. Якщо день суботній, то

свіже печиво на столі. Володя вмів і любив куховарити.

Після десятого класу у Володі Правика в атестаті нова

п’ятірка. З біології. Виходить, техніка поступилася місцем?

Батьки нічого не уточнюють з сином, ще є час. Поки що попереду

випуск, свято.

Десять років тому першокласники починали шлях до школи з

центрального міського майдану, від пам'ятника Леніну. І тепер

десятикласники прийшли сюди з квітами. Після урочистого вечора

за традицією кожен написав, ким уявтяє себе ще через десять

років. Записки поклали в конверті, конверти — в скриньку.

Замкнули її міцно до 1989 року.

Парк на високому пагорбі, на березі Прип’яті. Алея Слави, де

поховані герої Великої Вітчизняної. Дідусь Льоні Ільченка, батьки Володі Правика, Віті Рудченка — кращі чорнобильські

умільці — дбайливо обладнували це святе місце. Сотні

чорнобильців щовесни висаджували на Алеї квіти. Випускникам

1979 року здавалося: цього літа троянди особливо яскраві.

Дорослі ж милувалися своїми дітьми. Наталя Іванівна, Павло

Панасович ще не