Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Усе, що сталося, було створене думками, які набули матеріального втілення. Всевишній дав шанс перевірити себе: і виявилось, ось воно — незмінне нутро боягузки. Як же мені соромно! Ніколи, я клянуся, ніколи більше не зроблю так, і нехай засудять мене всі: я скажу і зроблю те, що вважатиму за потрібне. Тому що немає нікого, хто б засудив мене страшніше, ніж я сама.

П.

09.07.

Учора була в рідній газеті. Цариця озвіріла в ненависті до мене. Мої роботи, написані на її ж замовлення, «губляться». Зникають! Усі, хто хоче довго й плідно працювати, підтримують цю забаву. Мої дні йдуть до завершення.

Одна Квіточка цю гру зовні не підтримує і навіть свариться з колегами, шукаючи мої роботи під столами й за шафами. Роботи написані від руки — я не маю ні комп’ютера, ні друкарської машинки! Але в самих пошуках і вигуках: «Ах, вони безповоротно загубилися!» — відчутне таке глузування, що мимоволі гримаса відрази з’являється в мене і хочеться піти й більше не повертатись. Та оскільки все, що відбувається, саме до цього й має довести, я ніколи не дам їм такої радості. Тому я пишу свої роботи вже у двох-трьох примірниках і, як тільки мені з посмішкою кажуть, що вони «загубилися», видаю копію!

Скільки сил! Скільки енергії! Щоб не збожеволіти або взагалі не померти від розриву серця — я знову зайнялася медитаціями.

Мої відфутболені роботи я відношу до газети «Трудяга», яка за статусом найповажніша в республіці, там їх друкують! Мої статті йдуть іще в семи газетах, де я працюю поза штатом.

— Як ви це поясните? — запитала я в начальниці. — Чому в моїй газеті вони — «слабкі», а в провідних газетах їх беруть і не вносять правок?

Цариця, дивлячись мені в очі, на це відповіла:

— Ти найстрашніша людина в моєму житті! Тебе нічим не можна знищити! Ти — нав’язлива примара! Я докладу всіх зусиль до твоєї ліквідації.

Я тужно подивилася на шефиню і, згадавши персонажа Булгакова, Шарикова, відповіла:

— А дулю вам!

P. S. Нух проситься в «Молодість» на роботу. Для цього спеціально подружився з Царицею та Морґаною. Прощавай, мій друже!

П.

13.07.

Сьогодні, трусячи газетою «Народ», Цариця оскаженіло бігала по редакції і кричала на мене:

— Забирайся! Геть!!!

Від ненависті їй було зле: у шефині стався нервовий напад. Вона не могла пережити, що Ґапур у своїй газеті опублікував мою статтю «Хто буде п’ятим президентом Чечні?». Також було зазначено, що я — заввідділу соціальної політики.

— Заввідділу? Політики? Ти?! — верещала шефиня. — Звільняйся з «Молодості»!

Але хвилювалася вона марно. У Ґапура я опублікувалася зовсім безкоштовно — щоб підтримати його дітище. Як з’ясувалося, Царицю Ґапур не покликав до себе в штат.

Дісталося й іншій кореспондентці — Ельзі.

— Тебе теж звільню! — кричала їй, блискаючи очима, Цариця. — Ти теж зазначена в новій газеті!

Ельза сумно мовчала, а я сказала:

— Нічого не вийде! Не верещи!

Пішла до Ґапура, і ми сиділи й розмовляли про несправедливість. Він повідомив, що Аланів тато, незважаючи на двадцятирічну дружбу, чинить йому підступи, а я зовсім і не здивувалась: людей псує заздрість!

Думала позичити в Білочки з газети «Плюс» грошей до зарплатні, але вона поскаржилася, що фінанси співають романси. Вона гарна жінка і потай продовжує зі мною спілкуватись, попри заборону керівництва.

Ще я заходила до Байсарі. Її не було. А редактор її журналу дозволив мені посидіти за комп’ютером!!! Я ніколи не працювала за комп’ютером, і він учив мене, як відкривати сторінку Word і зберігати файл. Набирала я дуже повільно — не могла розібратися, де яка літера на клавіатурі. Він терпляче пояснював мені, що робити. Дякую!

Дорогою додому я зустріла Мілану та її чоловіка. Турпулханови подарували мені чорно-білий плакат, зроблений на принтері, — афішу свого концерту — і підвезли мене додому. Щоправда, старенька машина заглухла рівно за зупинку. Але все одно дякую! Дай Аллах, щоб у цих людей було все добре! Вони заслуговують на це!

15.07.

Сьогодні в рідній газеті видали зарплату за два дні 150 р. і гонорар 700 р. Судячи з усього, вважається, що цим я зможу прогодувати себе й матір цілий місяць? Це — наш єдиний дохід.

17.07.

Два дні на тиждень, у понеділок і середу, я зобов’язана сидіти в рідній редакції і нічого не робити. Не писати, не ходити на завдання. Просто сидіти на стільці. Раніше така практика в них провалилась, тому що в такий спосіб кореспондент, не маючи стільникового телефону й комп’ютера, ніякої інформації одержати не міг. Кореспондента годують ноги та нюх. Ноги в розбитому взутті ведуть його куди слід, а нюх підказує, де сталося чергове свавілля або теракт.

Тепер щодо мене ця процедура відновилася: при цьому інші кореспонденти ніколи такого не знали. Серед працівників пера прийнято знайти хороший матеріал, написати — принести в газету. Хоч п’ять разів за день. Але не сидіти, нічого не роблячи, не дізнаючись про новини.

Однак є в усій цій затії й позитив: я сидітиму в редакції й відпочиватиму від матінки. Знову її нервовий стан загострився. Мама плаче, говорить про смерть. Вона змушує мене сидіти на балконі годинами і тримати її за руку. Побоюючись за її здоров’я, я йду їй назустріч. Авжеж, це не вся правда — за своє здоров’я я теж побоююсь, мама кидається і б’ється, якщо її не слухатись.

Підкоряючись цим нервовим примхам, я вишукую собі ділянку зоряного неба і стежу за тим, як падають зорі.

Не можу залишити маму. Що буде з нею? Мама відчиняє вікна — вона задихається. Я через це хворію на ангіну. Ані почитати книжку, ані зробити зарядку — сиджу з нею. Людям не можу говорити про це — соромно. Не зрозуміють, тільки засудять. Я нікому не вірю.

Думала про душу й тіло: учені з сивої давнини намагалися довести, що душа первинна і її цінність незаперечна. Якщо тіло смертельно поранене, душа не має куди повертатись. А якщо людина божеволіє? Це ж хвороба душі! Виходить, що душа може хворіти.

Молюся тому, хто створив усі світи. Його імена звучать по-різному. Кожен пояснює Його по-своєму. Він створив Світло і Темряву. Я прошу Його про еволюцію своєї душі, щоб, пізнавши