Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Нікого ми тут не чекали, і нічого було сунутись: усі жили мирно, доки війна не знесла дах; тепер усі одне одного ненавидять!
Також у цій книжці заохочується підлість. Розповідається історія про російського капітана. Капітан загинув у Чечні. Перед смертю він попрохав начальника передати лист дівчині, яку кохав. Начальник пішов був виконувати доручення, але, довідавшись, що дівчина вийшла заміж, подумав: «Пусте!» — і лист не віддав. Не виконав прохання померлої людини! Залишив лист собі! А потім долучив до цієї книжки. Я всією душею бажаю, щоб померлий російський капітан прямо з того світу дав по шиї такому «помічникові»!
Подумала й вирішила, що моя правда нікому не потрібна! Та й кому вона може бути потрібна в цьому світі? Де на кожному кроці неправда, мерзота й жорстокість? І плавно переходжу до останніх подій. У дворі Байсарі, на вулиці Рози, живе самотня добра бабуся Ліля. У неї в роду є вірмени та росіяни. Але місцеве населення зараховує її саме до росіян, що означає — смерть.
Моїй мамі якось було погано з серцем біля її під’їзду, і вона мою маму врятувала — дала води й ліків. Бабуся боїться сусідів. Через квартиру їй неодноразово погрожували. Тричі кидалися душити зашморгом, але їй удавалося вирватись. Сусіди били її, обкрадали.
Вона не хоче до ґрозненського будинку престарілих — там тяжкі побутові умови. Бабуся хоче дожити віку у своїй квартирі, але не може одержати пенсію — у неї немає паспорта. Він згорів у війну. Живе милостинею. Байсарі, довідавшись про бабусю, сказала, що в неї є зв’язки і вона допоможе!
— Я доб’юся, щоб старій жінці дали паспорт, — пообіцяла Байсарі. — Можливо, відправлю її до московського пансіонату. У неї буде пенсія. Бабуся нікому не довіряє, крім тебе. Довідайся, які документи в неї залишились, і передай дані мені. Я носила їй їжу, випитувала, але мені вона не каже.
Я не вірю людям. Але вибору немає. Як іще допомогти нещасній жінці? Адже без документів вона не зможе виїхати, не зможе одержувати пенсію. Прийшла з мамою до бабусі. Убогість. Голод. Але вона пригостила мене апельсином — їй хтось подав його з милості на Центральному ринку. Я принесла їй хліба та риби. Ліля розповіла про себе. Голос її був схожий на струну, що дзвенить по-дитячому чарівно:
— Я була медсестрою в 1941-му. Війна, фашисти. Брат загинув на фронті. Я сильно застудилася. Дітей не було потім, а так хотілось… Одного разу я пішла до циганки. Це було п’ятдесят років тому. Ворожка розклала карти й наворожила мені, що вийду я заміж і буду щаслива. Але чоловік помре раніше за мене. Сказала, що і як буде. Усе збулося до останнього слова! Але найстрашніше, що ворожка повідомила мене: помру я не своєю смертю. Уб’ють мене задля зиску, через житло!
Я і мама порадили їй якнайшвидше виїхати з Чечні — адже тут небезпечно перебувати одній. А для цього потрібний паспорт. Бабуся, довірившись, дала своє посвідчення особи:
№ 002183
Аксьонова Лілія Давидівна
Адреса: місто Ґрозний, вулиця Рози, будинок 15, квартира № 24. Посвідчення видане в Заводському РВВС у зв’язку з втратою паспорта і дійсне до 21.09.2001 року.
Я передала дані з дозволу Лілі Байсарі.
П.
09.08.
Божественний серпень.
Мама розповідала, що возила мене на море, коли я була маленькою. Важко щось пригадати. Точніше, я й не пам’ятала нічого, крім однієї фантазії: я бачила дівчинку двох років, вона тонула у хвилях. Її віднесло далеко від берега, тому що вона побігла за білим іграшковим пароплавом і захлинулась. Я летіла над дівчинкою в повітрі, немов прив’язана до неї тонкою ниткою. Бачила, як дівчинка знепритомніла. Мені не було страшно чи боляче. Мені було легко! Щось піднесене й прекрасне відбувалося.
І яким був мій подив, коли я сказала про це матері: спершу вона не хотіла говорити, але, коли я згадала про пароплавчик, її затрусило:
— Як ти можеш це пам’ятати?!
— Та я не пам’ятаю цього, просто сон.
І тут мама каже (!):
— Так, ти тонула. Це сталося на Каспійському морі: тобі було трохи більше ніж два роки. Ти дуже боялася води і ніколи не плавала. А тут, дивлюсь, немає тебе. Мені стало погано з серцем. Я перенервувала страшенно. Виявилося, ти побігла за іграшкою, і тебе занесло далеко від берега. Спасибі, росіянин, плавець, знайшов тебе у хвилях. Він урятував тебе! Але як ти можеш це пам’ятати?!
Днями ми зустріли Таню-інвалідку. Вона і Юлька торгують друкованою продукцією. Таня розповіла про чеченську родину, яка шукає няньку. Усі діти — хлопчики. Батько дітей Алхазур працює охоронцем у камері схову на Центральному ринку. Його дружина працює в кафе. Вони обіцяють няньці 150 р. на день і їжу. Мама погодилася, за умови, що я їй допомагатиму. Чеченська родина живе біля ринку, і в нас великі витрати на дорогу з дому. Але їжа і сякий-такий дріб’язок залишиться. Роботу журналіста я не кину. Редакція «Молодості» від Центрального ринку у двох кварталах.
Я бачила на ринку Чорну Рукавичку. Цей пан жив колись у будинках на вулиці Завєти Ільїча. Розповідали, що в нього протез після того, як під час бойових дій йому відірвало кисть від пострілу гранатомета. Він говорив, що повернеться в Чечню років за п’ять, приходячи до нас у 1999 р. розгадувати сни. Мене Чорна Рукавичка не помітив.
16.08.
Сьогодні я і мама вирушили знайомитися з родиною Алхазура та Кайли. Їхня квартира досить стара, підлога провалюється до сусідів униз, немає меблів і посуду. Алхазур — чоловік тридцяти років. Кайла трохи старша. Вона красива, як кінозірка. Довге чорне волосся. Тоненька фігурка, як у школярки, і сині очі, обрамлені густими віями. Кайла розповіла, що діти — попередніх дружин Алхазура. Вона їм не мати.
— У мене є діти.