Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

P. S. Який спритний Професор! Він вирішив хитрістю повернути газету собі, а колектив потай підтримав його. Він набагато ліберальніший. Цариця — деспот. Нехай Професор повернеться!

П.

30.07.

Учора ввечері в мене піднялася температура до 40º. Почалася блювота. Може, інфекція в неочищеній воді? Я була при смерті. Лягла на підлогу, тому що на підлозі легше, ніж на ліжку. Спочатку кричала від болю, потім занурилась у стан, коли вже не розуміла, що зі мною. Шлунок горів вогнем. Мама нічим допомогти не могла. Немає телефонів! Неможливо викликати «швидку допомогу». Ми живемо в «чорній дірі», де немає ніякої цивілізації.

Мама бігала до сусідів-чеченців: вони помолилися за мене і дали попити води з молитвою. Так я пролежала до ранку — на підлозі, під стрілянину з автоматів за вікнами. Чомусь у моторошному маренні я пояснювала комусь Невидимому, що не можу померти зараз.

— Чому? — питав прохолодний сріблястий голос. — Тобі було не досить випробувань? Що ти хочеш зрозуміти?

У відповідь я починала говорити (подумки), що я винна гроші: журналістці Айзан 1000 р. і Білочці 100 р., які позичала на їжу. Я обов’язково мушу віддати борги!

Уранці температура впала до 38º, я стала вирізняти обличчя мами, яка заснула поруч, спершись на спинку стільця. Плямиста кішка Карина сиділа неподалік. Вона уважно стежила за мною. Побачивши, що я ожила, Карина стала мурчати й тертись. Зараз мені вже краще.

Їсти вдома немає чого: мені воно, звісно, ні до чого, я навіть воду ледве п’ю. А от мама й кішки виглядають не дуже. Їм би хліба! Стеля кружляє.

Хочу повідомити, що керівник Школи кореспондентів, де я навчалась, не відправив таких відмінників, як я, за кордон. На моє питання: «Як це розуміти?!» — відповів:

— Я сам знаю, хто має відвідувати Італію та Францію!

П.

05.08.

Матеріальну допомогу від уряду, про яку так прийнято розповідати, нам не дали. Вочевидь, вирішили, що нам вона не потрібна. Хоча заяву ми з мамою подавали півроку тому. Передавав нашу заяву у відповідний відділ друг мого діда, Азиз. Компенсацію за поранення теж ніхто не дає і не збирається.

Завтра думаю поїхати до Лейли на «Автобазу».

У нас у Ґрозному дві доби не було газу — ніде ні хліба, ні печива!

P. S. Зуб болить. Полоскання з травами не допомагають.

07.08.

Уночі, щойно заплющивши очі, я побачила поля з житнім колоссям і мандрівника в одязі XVI–XVIII століть. На ньому був плащ. У руці мандрівник тримав ціпок, на який спирався, йдучи. Ми зустрілися на сільській дорозі. Мжичило по-осінньому, і, здавалося, важке сіре небо ніколи не відкриє сонця.

— Біль не минає? — спитав він, тільки-но поглянувши на мене.

— Хто ти? — відповіла я питанням на питання, з цікавістю його роздивляючись.

— Лікар, — сказав незнайомець. — Я загинув на російсько-турецькій війні.

Ішов дощ, переді мною стояв абсолютно реальний чоловік. Усміхався. Не було нічого надійнішого за цю реальність. Я сумно сказала:

— Біль не минає.

— Зараз він пропаде, — на мить він приклав руку до моєї щоки.

Я перестала відчувати зуб. Моєму подиву не було меж! Коли я отямилась, то зрозуміла, що Мандрівник уже зникає вдалині. Він квапливо крокував, спираючись на ціпок. Я не встигла йому подякувати.

Прокинулася — зуб не болить зовсім.

08.08.

У редакції «Молодості» революційний переворот. Цариця домоглася слухняності й догідливості. Усі працівники тепер безсловесні раби. Адже їх не вигнали після того, як викрили в зраді. Гучно кричала володарка:

— Я закрию газету й усіх викину на вулицю!

І страшно було, раптом правда. Хоча яке право вона має так кричати в державній газеті?

Про мене на нових зборах теж не забули. Цариця віддала наказ заради того, щоб я сиділа два дні в редакції й не могла заперечити, залучити всі резерви. Це означає, що всіх кореспондентів змусять безвилазно сидіти по два дні в редакції. Ох, сміхота! Інакше я справедливо кричу про дискримінацію. Завтра, в понеділок, на каторгу.

Квіточка, підлещуючись до начальства, стала посилено чіплятись. Нух дошкульно висловлюється на мою адресу. Він добре подружився з Морґаною, і його пообіцяли взяти на півставки! Тож його зусилля виправдані. Морґана допомагає йому писати статті.

Моїх дописів за липень опублікували два з написаних двадцяти п’яти. Цариця аж руки потерла від задоволення:

— Буде тобі «гонорар»!

Оскільки ні мені, ні мамі харчуватися немає чим, ми пішли в гості. Є така традиція: немає їжі у твоїй оселі, піди до друга. Ми пішли до Лейли з «Автобази». Лейла пригостила супом і таким смачним сиром, про який ми довго й марно мріяли!

Дорогою назад ми зустріли матір дівчинки Хеди. Мати поетки повідомила:

— Рамзан Кадиров купив моїй дівчинці дорогий телефон і сережки з діамантами! Ми поїдемо відпочивати в Москву до 1 вересня! Коли повернемось, дамо інтерв’ю.

Бачила Айзан. Вона щосили вмовляла мене розповісти про війну, про мирних жителів — на камеру. Говорила, що передасть плівку куди слід.

Книжка, яку я виявила в Байсарі, ввела мене в ступор. Було так: я прийшла до Байсарі, і та, залишивши мене саму в редакції, пішла у справах. На столі лежала книжка про чеченську війну. Не було чого робити, я відкрила її — і обімліла: нічого гіршого в моральному плані я ще не читала! Як можна таке друкувати?! Ахінея настільки перемішана з явною брехнею і тонкою правдою, що цей каламбур введе в оману будь-якого читача!

Нескінченні історії про героїзм, коли кілька російських солдатів були в контактному бою з безліччю бойовиків (що саме по собі смішне і є неправдою). У таке можуть повірити тільки ті, хто ніколи не жив у ЧР!

Я свідчу, що в 2000 р., коли російські частини штурмували багатоповерхові будинки на вулиці Іподромній, було так: солдати, захопивши цю територію, неймовірно дивувались, розпитуючи місцевих дітей:

— Невже нашу військову частину за шість транспортних зупинок два місяці тримали всього четверо бойовиків?! З однією переносною гарматою? Вони стріляли з різних точок?! А ми цілий місяць думали, що тут армія терористів!

Зараз я можу знайти свідків тієї розмови, і діти, які повідомили про це солдатів, — не чеченці. Це юні росіяни, народжені в Ґрозному! Але мине час… Люди губляться.

І в нашому районі було так само: двоє-троє бойовиків своєю неймовірною хоробрістю тримали в страху цілі частини російських військових. Тому історії про «героїзм» російських військ викликають у кращому разі глузливу посмішку.

Далі в цій книжці показані фото: