Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
На цьому руда жінка без хустки закінчила бесіду й пішла. Сподіваюсь, ніколи в житті я її більше не зустріну. Як не зустріну Кусум, лицемірку, яка вкрала фото Аладдина.
П.
28.06.
Уже котрий рік те саме! Щойно сонце починає припікати, шкіра злазить на руках і утворюються виразки. Я тримаю руки у відварі з ромашкою, мажу дігтярним милом. Боже мій! За що мені цей біль кожного літа?
29.06.
Не повіриш! Але я просто зобов’язана потрапити до Книги рекордів Ґіннесса!
Сьогодні я пішла складати іспит. Педагог з дитячої літератури славиться тим, що підношень не приймає і суворо питає предмет. Склала я, як завжди, на «відмінно», хоча боялась і багато днів працювала в бібліотеці. І раптом педагог подарувала 1000 р.! Мені! При цьому вона сказала:
— Ти знавець літератури.
Виявилось, вона до цього випадково прочитала мою розповідь про жінку-вірменку, яка прийняла іслам. Я була розчулена й мало не заплакала. Ми купимо їжі з мамою і помолимося за добру жінку. Мамі потрібні ліки!
Несподіваний подарунок зовсім спантеличив мене. Я навіть не зуміла до ладу подякувати чеченською мовою. Позадкувала до дверей у геть зніченому стані. Але тепер можу написати: баркалла!
01.07.
Над містом літає літак, а в ньому, мабуть, не людина — робот із кам’яним серцем. Літак кілька годин поспіль робить віражі, ніби перебуває на військовому полігоні.
Після війни я дуже боюсь літаків. У мене німіють руки і починає паморочитись голова, хочеться сховатись, утекти — така реакція. Я починаю задихатись, згадуючи бомбардування за десять років, які пережила.
Наші кішки, чуючи гудіння літаків, забиваються під ванну або в комору. Їм страх передався на генетичному рівні, від їхніх батьків, що загинули у війну. Я намагаюсь опанувати себе. Сиджу оце і думаю над пропозицією Айзан. Вона наполягає, щоб я розповіла на камеру все, що знаю про війну та злочини, а також про мародерів-сусідів. Тоді мене точно вб’ють! Мені й так погрожували.
Айзан це розуміє, але каже:
— Яка історія без жертв? Твоя смерть стане абсолютним доказом правди!
Сьогодні Айзан відіслала мене з завданням шукати дівчинку Хеду, яка поїхала з розгромленої Чечні до Москви, на одне з найвідоміших шоу «Поле чудес». Причому, як її відшукати, Айзан не сказала. Мені довелося йти в Національну бібліотеку, до Зури. Зура дала адресу.
П.
03.07.
Мені таке вчора привиділось! Батько Хави, Султан, якого розстріляли російські військові, прийшов уві сні й став розповідати всяку всячину. Як зазвичай, спочатку він переконав мене, що живий і ніколи не помирав. «Та і як же він помер, якщо я розмовляю з ним?» — подумалося мені, і я йому, природно, повірила.
Він повів мене асфальтованою дорогою невідомого міста, а попереду було море. Я бачила причал і катери. Вулицю заливало сонце. Але нікого, крім нас, не було поблизу. Поступово я почала здогадуватися, що тато Хави хитрує. Він міцно тримав мене за руку і, чим ближче було море, тим сильніше стискав пальці на моєму зап’ясті. І тут я зрозуміла, що є межа, котру, якщо перейти, вже не повернешся у світ живих. Ніколи не повернешся: помреш, загинеш! Я різко зупинилась і сказала:
— Куди ти мене ведеш?
Він зніяковів, але продовжив розмовляти.
— Я з тобою далі не піду! — сказала я і спробувала вивільнити руку.
Та куди там! Його обличчя страшно змінилося, спотворилося гримасою хитрості, наче я мала ні про що не здогадатися. Дорога під нашими ногами змінилася на золотий пісок і дрібні камінці.
— Ні, я тебе відведу. Ти повинна пройти сюди, до нас! Тут краще! Ти не розумієш! Ти живеш у кошмарі! — прохрипів він і потяг мене волоком по піщаному берегу. Море жбурляло назустріч свої хвилі.
— Нікуди я з тобою не піду, Султане! — вигукнула я, насилу висмикуючи руку.
Він зі злістю подивився на мене і зник, а я розплющила очі, і — о жах — уся моя права рука боліла й нила, наче мене за неї справді тягли. Я дуже налякалась.
І сталося так, що сьогодні я і мама потрапили в страшну пригоду. Ми поверталися додому з ринку. У районі зупинки «Ташкала» за нашою маршруткою, приблизно в десяти метрах від неї, поїхав БТР із російськими солдатами. Військові машини і пасажирський транспорт давно сусідять на дорогах. І військова техніка весь час їздить поряд із цивільною, наражаючи ту на неймовірну небезпеку.
У нашій маршрутці, крім мене й мами, їхали з ринку жінки, навантажені торбами провізії, малі діти і сліпий старий чеченець із ціпком та онуком-підлітком. Раптом пролунав оглушливий вибух! Вибухнув фугас, який заклали на трасі бойовики. Маршрутку підкинуло в повітря приблизно на метр, а коли вибуховою хвилею жбурнуло назад на дорогу, з вікон повилітало скло. Громадяни закричали від жаху, передчуваючи свою швидку смерть. Я озирнулася назад, усе в диму. Знавіснілі від вибуху російські солдати почали стріляти з автоматів крізь дим… прямо по навколишніх машинах і будинках!
Фугас вибухнув між ними і нами! У кількох метрах від обох машин. Наша маршрутка дивом фугас проїхала, а БТР до нього ще не доїхав. Водій не зміг упоратися з керуванням, і нашу машину потягло вибуховою хвилею та вдарило об тротуар. А БТР зупинився і став стріляти з гармати. Снаряди так і замиготіли навколо! Ті люди, які були на трасі, у легкових машинах, з неймовірною швидкістю намагалися прудко втекти. Наш водій погано тямив, що робити. Злякався, як і всі. Маршрутка стала, перехилившись на один бік.
— Скоріше! Швидше! Треба їхати! Сіх![6] Сіх! — кричали шоферові пасажири.
Тільки сліпий дід зовні був спокійний, він нічого не кричав, а просто сидів, наче в напівсні.
— Твою мать, вмикай мозок! — заволала
