Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Залік — 300 рублів

Іспит — 500 рублів

Курсова робота — 600 рублів.

— У зв’язку з воєнним станом у республіці на хабарі знижка! — пояснила дівчина в кабінеті.

Ось розклад для нашої групи на завтра:

О 9.00 — лекції;

О 9.00 — здавання контрольної роботи;

О 9.00 — залік.

Щоб усюди встигнути, треба мати здібності героїв роману «Майстер і Маргарита» і літати повітрям! На крики студентів про несправедливість методистка знизала плечима й гаркнула:

— Геть!

Ми випарувались в одну мить.

Студенти з моєї групи зляться, що я не плачу хабарів. Так не маю чим! Ніколи не платила. Я навіть жартую з однокурсників: «Шкода, не я у вас викладачка». Хоча дещо в позитивний бік змінилося: деякі педагоги, запобігливо всміхаючись, ставлять дурням-студентам заліки «просто так». Бояться.

Та дівчина, через яку була стрілянина й поранили вчителя, вчитися продовжує, як нічого й не було!

Чому?!

Сьогодні на лекціях з філософії ми спитали про це сивого педагога Ваха. І сивий філософ Вах відповів:

— Тому що всі люди — боягузи! Я не знаю, за що стріляли в педагога з літератури, але якщо за хабарі, то потрібно було вишикувати весь наш педагогічний склад у шеренгу й розстріляти з кулемета! Ми боїмося навіть пискнути щось цьому дівчиську. Інакше прийде її хлопець зі спецслужб і розстріляє нас усіх… педагогів.

На цьому урок філософії скінчився.

П.

22.06.

Електрики немає, воду не привозять — пити нічого. Купила в пляшечці мінералки.

Натомилась як собака. Але напишу тобі все, про що довідалася за день.

Інститут гримить: студенти платять за всі заліки й іспити хабарі, я лаюсь, закликаю їх до навчання, але дарма! Особливо вирізняється підношеннями студентка Товсарі з нашого факультету. Сьогодні вона кричала на мене:

— Закрий пельку! Забирайся звідси! — це вона побачила, що я помітила, як вона з гаманця відраховує гроші — педагогові.

А тридцятирічна чеченка на прізвисько Петька взагалі взялася мені доводити, що платить хабарі з принципу, щоб не ускладнювати своє нелегке життя зайвими знаннями!

— Я бізнес-леді, — сказала Петька, — торгую. В одному з маленьких гірських сіл маю крамничку. Це простий залізний вагон, набитий усякою всячиною. Я продаю золото, годинники, одяг та їжу. Неподалік від моєї крамнички розташована військова частина з російськими солдатами. Я взяла й подружилася з російським майором Сметанкіним. Після чого ми уклали усний договір. Він присилає мені своїх російських солдатів і офіцерів — я продаю їм товар, а йому за кожного даю 1000 р. Якийсь час ми успішно співпрацювали так. Але днями я дала йому 50 000 р., а він мене обдурив! Відправив своїх солдатів до іншої крамниці перед відбуттям із Чечні до Росії. В іншому магазині мої конкуренти віддали майорові Сметанкіну по 2000 р. за кожного солдата!

— Звідкіля такі суми?! — спитала я, витріщивши очі.

— Річ у тому, — пояснила Петька, — що солдатів обманюють. Годинник, який на ринку коштує сто рублів, у наших крамницях продають за тисячу і так далі. Сама розумієш, який у нас навар — десятки, сотні тисяч! Мені було дуже прикро, що майор Сметанкін зрадив мене. Адже я не спала до пізньої ночі — в’язала однакові пакети на п’ятдесятьох російських солдатів. Кожен пакет на величезну суму! І от наступного дня я викликала майора Сметанкіна і влаштувала йому скандал. Він не очікував такого повороту подій, стояв та іржав, як кінь. Він, російська сволота, іржав на мої докори — докори чесної чеченки! А знаєш, що сталося вже за день? Моя крамниця зникла! Випарувалась! Вона цілком за допомогою будівельного крана переїхала на територію військової частини! Сметанкін її повністю вкрав собі!

— Що ж було далі? — спитала я.

— Я подумала й вирішила, що зможу постояти за своє добро. Я поїхала до генерала в місто Ґрозний. Теж росіянина, який теж любить гроші. Пообіцяла йому 50 % від того, що є в моїй крамничці. Він спочатку чухав потилицю і гучно сміявся, але потім, довідавшись, що половина товару оцінюється в 600 000 р., погодився мені допомогти й викликав на підмогу підлеглу йому особисто військову частину. Але майор Сметанкін не дрімав! Він, як ми дізналися, збирається повантажити мій вагон-крамницю, як надзвичайно секретний військовий об’єкт, у рефрижератор і відправити до міста Моздок, у Північну Осетію. Там товар легше збути!

— Нічого собі! — тільки й змогла сказати я.

— Я побігла. Поспішаю, — продовжила Петька. — Треба встигнути перехопити майора Сметанкіна в Шатойському районі. У мене з російським генералом із Ґрозного стратегічний план! Тобі порада: не напихай себе знаннями з книжок — людям, крім неприємностей, вони ще нічого не приносили!

І зникла. А я ще якийсь час була під враженням від її розповіді. Так ось чому в нас у республіці бардак! Усім начхати на воєнну ситуацію, на теракти — усі торгують!

Тим часом учора близько 22.00 в Інгушетії почалися бої. Від нас це недалеко — приблизно дві години їхати машиною.

Бойовики, захопивши малі містечка Інгушетії та столицю Назрань, намагалися прорватися до міста Маґаса. Бої були довгими й тривали аж до ранку. Загинуло багато людей — військових і мирних. Багато поранених. Але один факт мене особливо цікавить: у бойовиків не було гармат. Чому стріляли з гармат у мирній Інгушетії? Від цього людей загинуло ще більше!

Тепер у новинах передають, що бойовики вирушають до Чечні. У мене іспити, а тут — війна!

P. S. Студентка Жанна в інституті розповіла:

— Ми живемо в чеченському селі, на кордоні з Інгушетією. Я щодня приїжджаю до Ґрозного на навчання. І сьогодні ми бачили вертоліт. Він скинув листівки. Знаєте, що в цих листівках? Заклик до інгуського народу йти на джихад (!).

Звідки в бойовиків вертоліт (?). Хто насправді скинув листівки?!

П.

23.06.

Складаю заліки.