Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

У рідній «Молодості» я подала заяву на відпустку. Цариця здивувалася, що я вже рік працюю без відпустки. Вона, як з’ясувалось, цього навіть не знала. Бухгалтерка, побачивши мою заяву, зробила загадкову міну й трохи зраділа. Мабуть, тому, що цілий місяць можна буде дурити і ніхто не суне ніс у її папери.

У «Трудязі» мене приманюють хорошими гонорарами та місцем у кабінеті. Айзан навіть пообіцяла, що буде публікувати мене в додатку до газети, який незабаром відкриє сама. Але найбільше її цікавить воєнний щоденник.

22.05.

Ми пили чай, і Василівна розповіла, як була заміжня: один добрий чоловік одружився з нею попри те, що вона інвалід на милицях. Жили вони щасливо, але недовго. Сталося горе: чоловік загинув під час аварії на заводі. Відтоді Василівна самотня.

— Інколи від безвиході хочеться вити. Підняти голову до багряного місяця на заході й вити, як вовк, — сказала бабуся. — Клята війна! Раніше ми жили нормально. Зараз люди мов подуріли: ненавидять, убивають одне одного!

Ще ми домовилися, що я, приходячи до неї, стукатиму особливим стукотом: тук-тук-тук (потім тиша) тук-тук. Тому що до неї вже вривалися місцеві лиходії і били, незважаючи на те що вона — інвалід дитинства і їй 80 років. Ім’я цієї благородної жінки Таїсія Василівна.

25.05.

Іти нам нікуди! Таїса виганяє. Нічого знайти не можемо. Кімнатку в ПТР не добитися. Житло нам шукають друзі-чеченці: родина Зайчика, родина Джамалая та родина моєї старости Ґабі. Але нема! Курсові роботи для сесії писати не встигаю. Я в пошуках нового помешкання.

Вирішили з мамою розпродати свої останні речі, але сусіди змовились і не купують. Кажуть:

— Вони й так нам дістануться. Вам однаково їх не забрати на вулицю, де ви будете жити!

Крім усього цього кошмару, я збираю дані для Наташі Естемірової та «Меморіалу», пишу статті про порушення прав людини.

Зовсім занедбала поезію.

26.05.

Я і мама відвідали вчора Міністерство праці. Написали заяву з проханням надати нам матеріальну допомогу. Ніхто нічого не надає й не збирається — до кого ми тільки не зверталися. Сміються:

— Яка допомога?!

Бачили списки на компенсацію за зруйноване житло: вони як лотерея. Наприклад, будинок з вулиці Завєти Ільїча теж бере участь у «лотереї». Прямо на загальний огляд, на розі єдиного в Ґрозному відділення банку, приклеєні папірці, де написано, що компенсацію одержать мешканці квартир № 20, № 27 і № 46. Інших номерів немає. Це «щасливі» номери? Причому поряд із номерами квартир зазначено прізвища власників, але я і мама ніколи цих прізвищ не чули. Ніяких знайомих прізвищ мешканців із нашого зруйнованого будинку немає!

Ще мене турбують питання: де будемо жити? Що буде з кішками? З 1 червня сесія.

У Школі кореспондентів змудрували. Видали корочки дипломів, а табель з оцінками — ні. Як дізнатись, хто як навчався? Я була відмінницею, проте були ті, хто ледь дотягував до трояків. Корочки всі червоного кольору, і ми заплатили за них по 150 р.

Потім пройшла чутка, у вигляді «сарафанного радіо», що в міністерстві є десять місць для «особливо обдарованих». Для тих, хто має продовжити навчання за кордоном. Директор Школи кореспондентів бігцем побіг у міністерство. Цікаво, хто поїде вчитися до Європи?

Я склала списки мирних жителів, які постраждали від обстрілу 21 жовтня 1999 р. Але прізвищ небагато — тільки ті, чиїх родичів я знайшла зараз. Наші торговельні ряди були на великій відстані від епіцентру вибуху.

В організації «Меморіал» працівники видали ліки, вітаміни — для підтримки маминого хворого серця. Спасибі!

02.06.

Сесія накрилася мідним тазом!

Ґабі виручає мене, робить ксерокопії лекцій — інакше як потім складатиму іспити?

Я дуже втомилася, смертельно хочу спати, але просто зобов’язана записати все, що сьогодні сталося: ми поїхали до тьоті Лейли, вирішили пошукати в її районі квартиру і потрапили під обстріл!

На зупинці «Автобаза», недалеко від Будинку уряду, проходив мітинг. Близько двохсот жінок прийшли туди з вимогою відпустити їхніх синів, незаконно затриманих військовими. З подивом я виявила, що не всі мітингувальниці — чеченки. Були й росіянки в хустках, з фото на транспарантах — їхні діти теж зникли безвісти. Жінки кричали й плакали, що спочатку їхніх синів катують, а потім продають їхні трупи рідним або ж просто десь таємно прикопують. Таких випадків сотні! Через фатальну випадковість ми з мамою опинились у самій гущавині подій і застали той момент, коли військові стали бити ногами якогось кореспондента, котрий знімав процес мітингу на камеру. Кореспондент качався по землі, подібно до футбольного м’яча, а його били ногами. Кореспондент кричав:

— Допоможіть!

Ми і ще кілька жінок кинулися були до військових, але тут кимось із начальства було віддано наказ — знищити мітинг. Почалася люта стрілянина з автоматів і кулеметів, і моментально мітинг, де в основному були жінки й бабусі, оточили БТРи і танки. Військова техніка перекрила трасу і шлях до відступу.

Кулі свистіли й падали біля нас. Юрба мітингувальників, злякавшись стрілянини, кинулася тікати повз військові машини. Люди падали, штовхали одне одного, кричали. Переді мною впала стара чеченка, і кілька людей, не тямлячи себе від жаху, побігли прямо по ній. Я і мама допомогли їй підвестись і, взявши її за руки, стали вибиратись із зони обстрілу.

У метушні військові кудись потягли нещасного кореспондента. Інші громадяни під свист куль бігли вздовж траси, до найближчої будівлі — медичного училища, розташованого неподалік Будинку преси.

Деяких мітингувальників військові змогли схопити й повезли їх кудись у вантажівці. Бабусю, подякувавши нам, підхопив онук років чотирнадцяти, після чого вони задріботіли до найближчих дерев, сподіваючись за ними сховатися. Ми встигли добігти вздовж бетонної стіни й прослизнути за ріг будинку, де розташована конторка «Меморіалу».

Хвилин за сорок стрілянина остаточно затихла, і в бік «захоплення», де проходив доти мітинг, моторошно виючи, помчали машини «швидкої допомоги». Видно, були поранені.

P. S. Повертаючись додому після «пригоди», ми зустріли хлопця. Він — божевільний. Стареньку матір убили в нього на очах військові, після чого хлопець схибнувся. У нашому місті його багато хто знає. Жаліють. Мати в нього була росіянка, хто батько — невідомо. Цей хлопець знає мусульманські молитви, весь час їх читає вголос і плаче. Бісми Лляхі Рахмані Рахім. Він відгукується на ім’я Ігор. Ночує в руїнах. Ми відламали йому шматочок перепічки.

Потім рушили до Зайчика. Віднесли їй на зберігання наші найцінніші речі: мої щоденники (дитячий і воєнний), мамину куртку й книги: Тору, Біблію та Коран. Більше