Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман
Дарма що комуністи намагалися оновитись, поєднавшись, хоч як парадоксально, з російським націоналізмом і православ’ям, вплив комуністів на населення, зубожіле й розчароване утвердженням дикого капіталізму, був ослаблений ненастанною кампанією в ЗМІ, спрямованою на висвітлення злочинів комуністичного минулого. Натомість Єльцин, не спромігшись створити демократичної держави, — зі справжнім поділом на гілки влади і незалежним правосуддям, які тільки й могли б забезпечити Росії нормальний економічний розвиток, — цілком усвідомлював, що годиться знайти або вигадати національну ідею, здатну піднести дух і надати сенс життю його підданих, спонукавши їх забути — або відносно применшити — труднощі їхнього повсякденного життя. Він доручив це завдання соціологам і «політтехнологам», які працювали, відколи він прийшов до влади як президент Російської Федерації, що перебував у коабітації з Горбачовим. Тих spin doctors — блискуче і нещадно висвітлив Віктор Пелевін, один з найоригінальніших сучасних російських письменників. У його романі “Homo Zapiens”[37] «політтехнологи», хитрі та лихі, створили симулякри політиків у паралельній телевізійній реальності...
Яким чином утілилася в життя «національна ідея», плід їхніх роздумів? Завдяки низці заходів, які мали реабілітувати царську імперію і створити зв’язок між цією імперією та постсовєтською Росією. Найсимволічнішим заходом стало, напевне, перепоховання останків останнього царя Миколи II і його родини, розстріляних більшовиками в липні 1918 року. Понад п’ятдесят представників династії Романових та інших аристократів, які мали кровні зв’язки з ними, прибули з усіх закутків світу до Петропавлівського собору в Санкт-Петербурзі, щоб узяти участь у церемонії. У своїй промові Борис Єльцин стверджував: «Ми зобов’язані закінчити це сторіччя, що для Росії було сторіччям крові та сваволі, каяттям і примиренням».
Утіленням тієї ідеї було й релігійне відродження. Підтримку надали всім релігіям, історично представленим на російській території, а надто православ’ю. Церкви, звичайно, почали реставрувати й відкривати ще за Горбачова, проте за Єльцина збудували або відкрили заново тисячі церков та монастирів. Близький із патріархом Олексієм II (1929–2008), перший російський президент 1998 року визнав за ним роль «головнокомандувача всіх релігійних сил Росії», подарувавши йому на Великдень золоте яєчко. Не дуже обізнаний із релігією, Єльцин визнав священний статус патріарха і вбачав у близькості з ним моральну гарантію своїх дій.
Третім аспектом ідеї стала спроба об’єднати російську еміграцію, зокрема й нащадків емігрантів, які втекли з Росії після Жовтневої революції. Співвітчизниками називали всіх, хто, незалежно від наявності російського громадянства і навіть знання російської мови, відчував близькість із Росією, любив її культуру й був готовий сприяти, байдуже, яким способом, її пишноті у світі. Перший «Конгрес співвітчизників» відкрився в Москві 19 серпня 1991 року, в самісінький день путчу, тож сотні учасників безпосередньо пережили ту спробу розвернути хід історії. Протягом усього свого президентства Єльцин приймав у Кремлі знаменитих емігрантів, скажімо, Олександра Солженіцина і Мстислава Ростроповича. Ухвалили новий закон, згідно з яким кожна людина, народжена в Росії або ж чиї предки були з Росії, могла отримати російське громадянство. Цей закон ще й визначав, що російського громадянина заборонено позбавляти громадянства без його згоди. Цей закон призвів до чималих збурень серед емігрантів, які покинули Росію в 1970-х роках: ті, кого позбавили громадянства за виїзд до Ізраїлю, як-от мене, або через те, що їх вважали за «ворогів» і вигнали за кордон, могли відтоді «відновити» своє російське громадянство. Я не робила цього, але багато моїх друзів скористалися такою можливістю, як-от мій дуже дорогий друг Олександр Гінзбург, що, на жаль, уже покинув цей світ.
І, нарешті, 9 травня 1995 року провели військовий парад на честь 50-річчя Великої Перемоги в Другій світовій війні. Такий захід уперше провели 1945 року, потім організовували знову 1965-го, 1985-го і 1990 року. Починаючи з 1995 року, цей парад став щорічним. Spin doctors Єльцина вважали Велику Перемогу за славетну об’єднавчу подію.
Насправді ані Єльцин, ані групи його радників не спромоглися створити послідовну національну ідею. Найближче коло Єльцина було надто пов’язане з великим капіталом і позначене зв’язками з Заходом.
Троє мислителів
Кілька постатей надто вже ревно працювали над патріотичним відродженням Росії. Я назву тих, кого з відстані часу вважаю за найвпливовіших: Олександра Дугіна, Олександра Проханова і Сергія Кургіняна. Вони втрьох створили спектр ідей, — містичну євразійську, патріотичну та ірраціональну магму, — які мало-помалу поширилися в суспільстві.
Мішель Єльчаніноф[38] уже простежив життєвий шлях Олександра Дугіна (нар. 1962), тож я обмежуся лише кількома біографічними та ідеологічними елементами. Дотримуючись прямої лінії від нацистського правника та геополітика Карла Шмітта (1888–1985)[39], цей філолог за освітою, який закликає своїми гаслами до створення великої євразійської імперії, де домінуватиме Росія, вважає, що поразка СССР у «холодній війні» була перемогою «морської цивілізації» (США і Великобританії) над «цивілізацією рівнин» (Росією). Дугін брав участь у захисті Верховного Совєта 1993 року, а після його розпуску став разом із письменником Едуардом Лимоновим одним із засновників радикально антиліберальної і антиамериканської Націонал-більшовицької партії. Проте за кілька років цей маргінал став уже помітною постаттю: 1998 року його призначили радником голови Думи Геннадія Селезньова (1947–2015), переконаного комуніста; наступного року він став директором Центру геополітичних експертиз Експертно-консультативної ради з проблем національної безпеки при тому самому Селезньові. Десь тієї самої пори Дугіна часто запрошував російський Генеральний штаб, щоб він читав там лекції про геополітику. Нині він палкий прихильник донбаських сепаратистів[40].
Я вже згадувала Олександра Проханова (нар. 1938), великоруського письменника-націоналіста з полум’яним стилем, що підтримував невдалий путч проти Горбачова 1991 року. А 1993 року він, очевидна річ, підтримував Верховний Совєт під час його конфронтації з Єльциним. Після того, як влада закрила його газету «День», він заснував газету «Завтра», що існує аж до часу, коли я пишу ці рядки. Ця газета, що своєю підназвою визначає себе як «газета Російської держави», змогла об’єднати навколо своєї редакції політиків та постаті, належні до опозиції з імперськими поглядами. У єльцинські роки ця газета була вкрай критична до «режиму Єльцина», його політики та інституцій. Я не можу не процитувати один
