Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман

та гігантськими розмірами. Будучи внаслідок сили обставин коліщатком у системі субординації, воно часто надолужувало своє приниження змогою принижувати своєю чергою когось іншого. Адже завжди хтось перебував на нижчому щаблі ієрархії. Homo sovieticus у душі був расистом, що давало йому змогу відчувати свою вищість: ненавидів негрів і чеченців, дисидентів і гомосексуалістів, усіх, хто був «іншим». Homo sovieticus не заганяв себе до смерті на роботі й не мав жодного уявлення про суспільне благо: в суспільстві постійного дефіциту він крав і тягнув усе, що міг, навіть ставлячи під загрозу життя інших людей. Homo sovieticus усякчас давав і брав хабарі й без упину вдавався до різних махінацій, щоб підвищити рівень свого життя. Щодо Заходу він перебував у стані параної: з одного боку, заздрив його достатку та свободі (змозі купувати все, що хочеш, вільно подорожувати), мавпував його музику й моду, а з другого — нічого не знав про його політичну демократію, надто про інституції, й добре почувався в патерналістському суспільстві, яке вирішувало майже все. Звичайно, homo sovieticus вважав, що росіяни великодушніші, розумніші, сміливіші — і таке інше. І тут годі закидати щось homo sovieticus: то була спадщина сотень років традиції, зокрема й літературної.

Я не говорю тут ані про дисидентів, ані про інтелектуалів, які перебувала в моральній опозиції до комуністичного режиму, ані про молодь, яка марно намагалася здійснити в 1970–1980-х роках революцію хіпі, ані про євреїв, що мріяли про Ізраїль або Америку. Я говорю про звичайних людей, про переважну частину населення, призвичаєного жити в системі, до якої зрештою пристосувалося з користю для себе. Пристосуватися було тим легше, що, починаючи з хрущовської доби, керівники Комуністичної партії почали дбати про потреби звичайних людей: заходилися будувати квартири для міських жителів, які мешкали в комунальних малометражках, хоча новобудови мали огидну якість; стали розвивати промислові галузі з виробництва споживчих товарів, хоча ці товари ніколи не сягали західних стандартів, ба навіть стандартів країн Східної Європи; поліпшили жахливі умови праці колгоспників; трохи послабили вузду ідеологічного контролю, а надто дали людям чуття безпеки: якщо людина не робила й не казала нічого «антисовєтського», то могла бути певною, що нею не зацікавиться КГБ.

Наприкінці совєтської доби, після тривалого брежнєвського маразму, комуністична ідея, хоч уже не така змістовна, й далі була присутня. Критика режиму була спрямована, по суті, на дедалі більші труднощі забезпечення харчовими продуктами, а частина інтелігенції страждала від неможливості вільно читати твори, опубліковані на Заході, відсутності змоги бачити деякі західні фільми, й водночас була переконана, що комуністична ідея, незважаючи на всі колишні й теперішні помилки та вади, має слушність. Зинов’єв добре сформулював це твердження, вклавши його у вуста головного героя в романі “Homo sovieticus”:

«Двоєдумство Орвелла — це західна вигадка людей, які нічого не тямлять у совєтському способі життя та совєтських людях. Я комуніст, але не так, щоб аж вірити в марксистські казки (мало хто в СССР вірить у них). Оскільки я народився, виріс і був вихований у комуністичному суспільстві, то й маю всі головні риси совєтської людини».

Саме таким був і мій батько. Тільки знайомство з Заходом трохи похитнуло його переконання. 1988 року мої батько-мати змогли вперше приїхати в Париж, щоб побачити мене через п’ятнадцять років після моєї еміграції з СССР, познайомитися з моїм чоловіком і нашими двома дітьми. На другий день після їхнього приїзду я пішла щось купити в маленькому супермаркеті на вулиці Сени, і батько запропонував піти зі мною. Велике розмаїття товарів відправило його в нокаут. По дорозі додому батько після довгої тиші запитав мене: «Доню, тут, у центрі, все в щедрому достатку. Але я сумніваюся, що крамниці робітничих передмість так само добре забезпечені товаром, — чи, може, я помиляюся?»

Батько гадав, ніби супермаркети в центрі Парижа забезпечені завдяки особливій системі, як і деякі крамниці в центрі Москви, доступні тільки нечисленним привілейованим тамтешнього режиму...

Розділ V

КРАХ

Тільки за доби перебудови (1985–1991) розкрився справжній масштаб злочинів комунізму: не лише сталінського періоду, а й усіх совєтських керівників, починаючи з 1917 року. Головну роль відіграло відкриття архівів, зокрема й архівів КГБ. Совєтське минуле гостро критикували, ба навіть паплюжили. Вийшли в світ незліченні фільми, книжки, гнітючі свідчення. Тоді й зазвучали голоси консерваторів, щоб захистити Совєтську Батьківщину.

1985 року прихід до влади відносно молодого генерального секретаря Михайла Горбачова після врядування людей літніх і хворих — Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова (1914–1984) і Костянтина Черненка (1911–1985) — населення, втомлене від старого луб’я на чолі влади, і то тієї миті, коли совєтська економіка перебувала в стані глибокої кризи, сприйняло як надію. Горбачов, народившись 1931 року, в мить свого вибору на посаду генерального секретаря Комуністичної партії мав лише 54 роки. Він був ідеалістом. Як і Хрущов до нього, думав, що для пожвавлення заціпенілої державної економіки, значна частина якої працювала на військове виробництво, досить енергійного керування. Гласність, перебудова і прискорення — ці три цілі-гасла мали здійснити дива. Вважали, що перебудова, як розуміли, економіки, та прискорення виробництва стануть можливі завдяки гласності (цей термін завжди важко перекласти іноземними мовами, проте буквально він означає публічність у юридичному значенні цього терміна, скажімо, публічність дебатів тощо), яка мала дати змогу критикувати вади режиму.

Ці заклинання не справили значного впливу на економіку. Термін прискорення дуже швидко пішов у забуття. Ну, а слово «перебудова» лише веселило. «Один росіянин, — розповідали, пирскаючи сміхом, — потрапив у пекло й побачив там Брежнєва, якого смажили чортенята. «Ну, що нового в Росії?» — запитав Брежнєв. «Перебудова», — відповів росіянин. Брежнєв дивується: «Яка перебудова: адже ми нічого не збудували?»

Натомість запровадження гласності збурило усталений лад. Приголомшене суспільство дуже швидко постало перед пробудженням історичної пам’яті. Розкриття правди про злочини комунізму, спогади в’язнів ГУЛАГу, поступове відкриття архівів, публікація таємних документів... Це все негайно гостро зацікавило широкий загал, що пожадливо прагнув дізнатися нарешті правду про свою країну. Якщо Хрущов викривав культ особи Сталіна і великі чистки, ці викриття йшли тепер набагато далі: стосувалися злочинів ЧК від перших днів більшовицької влади; наказів Леніна розстрілювати публічно, не моргнувши оком, буржуазію і попів; створення 1918 р. з наказу більшовиків концентраційних таборів, які сформували згодом мережу ГУЛАГу; голоду, який у 1932–1933 рр. Сталін навмисне організував в Україні, на півдні Росії й у