Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман

«Десять років тому Єльцин віддав велику Совєтську Батьківщину на розшматування ворогу, «вбудував» її в «світове співтовариство». Десять років Батьківщину катували в казармах НАТО, ґвалтували, здирали одяг, позбавляли останніх сил, морили голодом, саджали на голку, доводили до нестями, водили на розстріл. І тепер у роздертій сорочці, босоніж, у гематомах, виштовхали під дощ, на ганьблення світу. Єльцин — головний винуватець ганьби, забрав у Росії її могутність, території»[41].

Сергій Кургінян (нар. 1949) — теж колоритна постать. Він народився від батька-вірменина і матері-росіянки, режисер і політичний аналітик — автодидакт, був одним із найпалкіших прихильників збереження СССР і шкодує про його розпад. Наприкінці совєтської доби працював радником Політбюро і мав шукати вирішення міжетнічних конфліктів, які спалахували в різних «гарячих точках» Совєтського Союзу. Під час конфронтації Верховного Совєта з президентом був у парламенті на боці повстанців і марно намагався переконати їх зайняти менш радикальну позицію та шукати мирного виходу. Протягом другої половини 1990-х років слід Кургіняна майже зникає, проте його регулярно запрошують у ЗМІ, і він вочевидь чинить певний вплив на суспільство. Ось як він описував політичну ситуацію і свою роль в одному інтерв’ю 1997 року, названому «Останній співець імперії»:

«Для багатьох, надто, на жаль, багатьох політиків Росія — вбитий кінь. Вони шматують її. М’яса дедалі менше. Вони починають їсти один одного. Від країни лишився обгризений скелет. Тоді, й тільки тоді з’являються рятівники, що приходять на уламки, ладні пити морквяний чай і вовтузитися зі скелетом. Оживляти його. Тобто рятувати. Прийде така біда — я буду серед тих людей»[42].

Для цих трьох людей, як і для «православного комуніста» Зюганова, все обертається навколо ностальгії за Совєтським Союзом: жалів за більшою соціальною справедливістю і певною стабільністю перед лицем струсів та незмірної нерівності посткомуністичної Росії, ностальгії за великою військовою могутністю, втраченими територіями і людським потенціалом (25 млн росіян), що лишився за кордоном.

Водночас усі троє засуджують і перемир’я з чеченськими сепаратистами, укладене «режимом Єльцина» 1996 року. 2004 року Дугін нагадав про крайню важливість Чечні для цілісності російської території:

«Чечня є центром сучасної російської державності... Щоб усвідомити це значення Чечні, треба окинути зором загальний геополітичний контекст, у якому перебуває сучасна Росія.

Програвши «холодну війну», ми стали без бою здавати всі наші позиції на користь протилежного — атлантичного — полюса, що негайно займав звільнені території. Перший цикл — розпуск Варшавського договору. Другий — розпад СССР. Наступний етап, що стояв на порядку денному загального сценарію «ліквідації імперії», полягав у розчленуванні Росії.

Чеченський сепаратизм був першим вогнищем третього етапу «ліквідації»[43].

Які підсумки можна підбити з доби Єльцина? Розчарування населення (за винятком частини інтелігенції і середнього класу, ще дуже нечисленного і слабкого морально), що зазнало гіперінфляції й бачило, як його заощадження розтанули принаймні двічі (1992-го і 1998 року), на тлі казкового збагачення happy few, нечисленних щасливців, і бачило, як родина його хворого і дедалі частіше п’яного президента тримає віжки влади вкрай недемократичним способом. Звичайно, ЗМІ були вільні (дарма що головні телеканали вже перебували в руках олігархів), але свобода слова, як і свобода віровизнання, свобода поїздок за кордон і змога відкрити крамничку, були набуті ще за доби Горбачова.

У тій згубній атмосфері кінця врядування Єльцина стала відчутною ностальгія за належністю до могутньої імперії, яка розмовляла з США як із рівнею і брала участь у справах світу. Для Єльцина настала пора подбати про свого наступника.

ЧАСТИНА ДРУГА

Велика Вітчизняна війна як основа нової російської ідентичності

Розділ VII

РОСІЯ «ПІДВОДИТЬСЯ»: НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Прихід до влади Путіна, колишнього керівника ФСБ, який швидко «сфабрикував» свою партію — «Єдину Росію», — змінив ситуацію. Нова ідеологія, яку він спромігся накинути, — це вправно виготовлена суміш великоросійського патріотизму — забарвленого жалем за розпадом імперії і натхненого прагненням знову завоювати її — і реабілітації совєтського способу життя і совєтських досягнень. Відтоді совєтський період, незважаючи на його «трагічні сторінки», сприймають як позитивний і славетний.

Випробувавши чотирьох прем’єр-міністрів за п’ятнадцять місяців, Єльцин (зі схвалення своєї родини та олігарха Бориса Березовського, що мав великий вплив у Кремлі) в серпні 1999 року призначив Путіна й одразу заявив, що бачить у ньому свого наступника. Це призначення спершу породило подив. Адже цей колишній совєтський шпигун у Східній Німеччині, що на початку постсовєтської доби поміняв кар’єру в лоні служб безпеки на кар’єру апаратника й після кількох років, проведених у Санкт-Петербурзькій мерії, займав посади заступника керівника справами президента в Кремлі, директора ФСБ (колишнього КГБ) і секретаря Ради безпеки Російської Федерації, завжди тримався в затінку, тож ніхто не передбачав його блискавичного злету на верхівку влади російської держави.

Тієї самої пори, в серпні 1999 року, чеченські бойовики-екстремісти почали операцію з метою взяти контроль над Дагестаном і створити там ісламський каліфат. Чи маніпулювала тими бойовиками ФСБ? В усякому разі їхні дії становили добрий претекст для влади, щоб порушити перемир’я, укладене з очільниками незалежної Чечні. Здається, Шаміль Басаєв, головний натхненник тієї операції, мав давні зв’язки з таємними російськими службами, що й пояснює, чому під час наступу федеральних військ він разом зі своїми бійцями безперешкодно вийшов із Дагестану.

4–16 вересня 1999 року в житлових будинках трьох російських міст: Москви, Волгограда і Буйнакська — сталося кілька вибухів. Загинуло 307 осіб, понад 1700 зазнали поранень. Винних назвали дуже швидко: ними могли бути лише чеченські терористи. Перша чеченська війна (1994–1996), коли Росія, незважаючи на два роки збройного протистояння, не змогла повалити сепаратистський режим, лишилася травматичним спогадом для російського населення, що відчувало потребу в «тонізаторі», який збільшив би авторитет Володимира Путіна, і то так, щоб через кілька місяців він мав змогу перемогти на президентських виборах.

Можна цілком обґрунтовано запитати себе, чи за тими вибухами не стояла зі схвалення Володимира Путіна ФСБ. На цю тему пролито багато чорнила, висунуто кілька гіпотез. Найпереконливішою мені видається теорія американського журналіста Девіда Саттера, доброго знавця постсовєтських реалій[44]. На його думку, Путін не мав би часу підготувати операцію такого масштабу від миті свого приходу на посаду керівника уряду до вересня 1999 року. Натомість цілком міг підготувати цю інсценізацію з наказу Єльцина, коли ще командував ФСБ. Адже