Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов
Так, це вияв саме нашого часу, а не якогось іншого. Вияв, але не вихід. Свого часу це прекрасно зформулював Микола Хвильовий: «Хоче „дідусь“ чи не хоче, але, коли він художник, епоха кінець-кінцем зробить його своїм». Але як зробить, — це вже залежить не тільки від епохи, а і від нього самого: «Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем, чи Держимордою» («Камо грядеши?»). Нашим мистцям, що не хочуть бачити свого часу, незалежно від їхніх бажань, лишається доля упосліджених Акакіїв Акакійовичів. Вони самі себе на неї прирікають.
Це не значить, що треба нам іти за добою, включитися слухняними автоматами в її переможну ходу. Зовсім ні. Включитися означає приректи себе на рабство. Що користи, що воно буде добровільне. Тоді можна було і на еміґрацію не подаватися. По-своєму концепцію доби прекрасно здійсняє СССР. Промиваючи золото на Колимі або пишучи оди в «Вітчизні» (не знаю, що гірше), люди цілком виконують замовлення й вимоги доби.
Ні, йдеться зовсім не про те, щоб скоритися добі. Було б звичайною пласкістю кликати до цього. Лишімо це комуністичній пресі. Звичайно, маршрут часу буде здійснений так, як того вимагають об'єктивні й суб'єктивні передумови. Але від людської свідомости залежать форми реалізації цього маршруту. А форми важать дуже багато, і саме в них виявляється людське. СССР і Америка уже здійснили маршрут функційної доби. Але СССР здійснив його системою терору, тиску й розчавлення людської особистости. Америка здійснила його системою своєрідного розподілу економічних цінностей і добровільної нівеляції пересічної людини. Обидва способи не задовольняють людство, але хіба може бути сумнів, що один з них все таки незрівняно кращий?
Чи не може Україна запропонувати людству і здійснити новий і може справді людський варіянт маршруту доби? Чи не може вона показати людству вищі супроти досі відомих можливості?
Це не месіяністичні безґрунтовні мрії. Це не тільки в наших бажаннях і поривах виправдане. Єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства — це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби. Це виправдано також і причиново. Україна може це зробити, спираючися на свої національні традиції. Чи зробить — це залежить і від нас.
У кожному конкретному випадку потреба часу розв'язується у відмінному варіянті залежно від живої, невмирущої спадщини національних традицій того чи того народу. Давно відома істина: якщо двоє роблять те саме, вони роблять не те саме. Вона стосується не тільки до осіб, а і до націй. Та сама соціялізація зовсім інакше виглядатиме в Англії, Франції, Росії, Україні, Албанії.
Традиція України, яку вона може принести в нашу сучасність, це — умовно називаючи — традиція вічно-селянського в ній, — не в клясовому розумінні, а в духовому. Юрій Липа формулював це поза часом, так би мовити, і простором: «Ми раса, що її призначенням є визволити і утвердити вільне й можновладне селянство — в Україні й її оточенні». У такій формулі, якщо розуміти її буквально, це звучить утопійно і нереально. Більше: в такій площині формула охоплює історію України від часів Трипілля до… розкуркулення. Але не далі. Колективізація бо означала смерть вільного й можновладного селянства як економічної й соціяльної категорії.
Одначе формулу Юрія Липи не треба розуміти так спримітивізовано. Розуміймо її «селянство» як категорію психологічну. Розуміймо її як ту домінанту, яка завжди в історії України давала панівний тон. Яка влилася і визначила «звучання» нашої історії в часи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Сагайдачного, Хмельницького і Мазепи, Шевченка і Юрія Липи. Розшукаймо це «вічно-селянське» в козацьких ватагах під Трапезундом, в універсалах великого Богдана, в «Книгах битія українського народу», в війську УНР і УПА. Збагнімо, як це вічно незмінне змінялося в роках і епохах, які своєрідні і неповторні стопи воно давало з чужими середовищами в незвичних ситуаціях — у варязьких дружинах, в міських прицерковних братствах, на засіданнях Центральної Ради і навіть тепер, у таборовому примітивізмі еміґраційного побуту. І тоді поставмо питання: що може дати ця незмінна в вічній мінливості наша найбільша цінність у наші дні? Як вона може визначити місце і місію України в жорстокій і гнітючій ході нашого часу?
Не будьмо невдячні. Література і малярство наших останніх років дещо дали нам для зрозуміння наших «вічно-селянських» первнів. Передусім, згадаймо Барку, Стефановича, Осьмачку, Лятуринську, Галину Мазепу і ін. Але будьмо і вимогливі. Література наших останніх років мало думала над місцем і ролею «вічно-селянського» в нашій сучасності. Вона не навчила нас зорієнтуватися в теперішньому трудному світі. Ми хочемо, щоб вона нас і цього навчила.
В цій вимозі нема нічого принизливого для мистецтва. Зв'язок зі своєю епохою означає не рабство, а суверенність мистця. Не Держиморда, не Акакій Акакійович, а проводир Мойсей — так мислимо ми собі сьогоднішнього мистця. Цього чекають від нього люди. Відомий французький літератор Дені де Ружемон пише: «В Америці не пишуть книжок з наміром, щоб вони тривали, але бажають, щоб вони вражали й діяли з найбільшою силою на найкоротшій відстані часу». І він додає: «Це ознака здорової культури». І саме такі книжки триватимуть — додамо ми — в віках.
Так, ми ждемо, що мистець буде нашим Мойсеєм. Для цього він мусить зрозуміти свій час. Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво, які через мистецтво, через велич його осягів сповістять оспалому людові нові скрижалі завіту: українську концепцію нашого часу.
Не забираймо, як декому кортить, в мистця права на самоту — це його високе право говорити сам-на-сам з Богом. Але ми терпляче ждемо, що з гори Синаю він повернеться до нас із скрижалями. Ми приймаємо мистецтво самотнього. Але ми хочемо, щоб із цієї самотности блиснули блискавки,
