Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов

Згода, що народження в людині лицарського попри все Дон Кіхота — величний акт і урочиста хвилина. Але чи ущасливив когось Дон Кіхот? Чи випадково він лишився смішним лицарем сумної постаті? А він ще мав ту перевагу, що мусів воювати тільки з вітряками й мулами; а ми стоїмо на шляху танка, що насувається на нас, щось кричимо, вимахуємо гарячково руками — і дивуємося, що ніхто не чує нас за гуркотом танка, не бачить за спалахами пострілів танкових гармат. Ні, позиція Дон Кіхота була вигідніша.

Тому ми кажемо: віра, але породжена мислю. Героїзм, але не в тому, щоб стояти на ввесь зріст на шляху танка, а розумний, доцільно спрямований. Отже: розум, мисль, думка, інтелект, розуміння, висновки з досвіду.

Наш пересічний еміґрант думає приблизно так: жив я собі тихо і мирно у своєму — географічна точка, — коли сталася халепа: прийшли большевики (чи там німці), і довелося покидати насиджене гніздечко. А як добре було! Яке вдовілля! Як жилося! Де тут, у якійсь Німеччині, знайти український райочок. Навіть нещасна картопля, — ота, що бульба чи то пак бараболя, — українська картопля солодка, а цю німецьку хоч цукром посипай! А який борщ ми їли! Сало в ньому так і плавало. А вареники! А качка з яблуками! І всім вистачало, і не було ніяких криз. Та це нічого. Це все повернеться. І борщ, і вареники, і качка з яблуками. І все це принесе нам… Україна.

Звідки ж та Україна візьметься? Поки тривала війна, наш мрійливий Санчо-Панса сподівався на те, що Німеччина й Росія так виснажаться, що самі впадуть. Дико сказати, але цю сміховинну «концепцію» підтримувала навіть програмово не одна течія. Тепер це надія на Америку, на «контакти», на доброго американського дядечка.

І не здогадно нашому еміґрантові пересічному, що він — і ніхто — уже ніколи не їстиме того борщу, тих вареників, тієї качки. Не можна двічі ввійти в ту саму річку, вчив Геракліт. В історії не можна двічі ввійти в ту саму епоху. Річка тече неугавно. Ніколи минуле не повертається. Навіть меню обіду минає. Ті, хто сподівається відновлення минулого, реставрації, в кращому випадку сидітимуть мирно в якомусь таборі з роззявленим ротом. Вареники в рот не спадуть. А якщо і «зорганізуються», то це будуть ерзацові вареники, вареники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнюватимуть вареникам старої України.

Читач, звичайно, розуміє, що вареники тут фігурують сугубо фігурально. Це тільки малий деталик з цілої системи життя. І йдеться про те, що ця система життя ніколи не повернеться.

Про французьку еміґрацію на рубежі XVIII і XIX сторіч говорили, що вона нічого не зрозуміла і нічого не навчилася. Це загрожує всякій еміґрації. Еміґрація завжди стає осередком реставраційних тенденцій і прямувань. Але реставрувати ніколи нічого не можна. Монархія Люї XVIII і Шарля X не дорівнювала монархії Люї XVI. Але все таки і вона дуже скоро була повалена в липневій революції 1830 р.

Може бути в нашій дійсності три типи поведінки: махати руками й галасувати перед насуванням танка — мріяти в закутку про реставрацію неповоротного — намагатися зрозуміти свій час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми, своїх бажань. Зрозумівши — діяти. Позиція Дон Кіхота, позиція здонкіхоченого в наш час Санчо-Панси — і позиція тверезого розуму, який контролює імпульси й емоції і з якого виростає віра.

Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в собі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо-Панс і майже не має людей розуму. Що вона не розуміє через це природи свого часу і навіть здебільшого не старається зрозуміти.

Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками це трагедія цілого українства ХІХ—ХХ сторіччя. На початку минулого століття на підбій світу вирушав індивід. Він завойовував колонії й розбудовував держави, він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокладав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Бальзак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: «Мы все глядим в Наполеоны». В цей час наша література чистими й солодкими словами малювала вузький рожевий світ патріархального хутора і Марусиної незайманости або пасивно мріяла про давно померлу бравуру козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і… непрактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії. І коли в творця «Марусі» інша героїня — Ївга зіткнулася з вовчим світом невблаганної дійсности з гнітом і пазурями навколишности, що хотіла забрати в неї нареченого, єдиним рятівником молодої пари зміг стати… губернатор, — в суті справи якраз живе втілення системи чужої і гнобительської.

Але хіба губернатор у Квітчиній «Козир-дівці» в своїй функції й суті не те саме, що в вірі покоління Грушевського-Винниченка — уява про істинно-соціялістичні наміри російської демократії 1917 року, що в вірі нашого сучасного еміґранта — певність повернення вареникової ідилії, сподівання на Трумена, на саморозвал СССР, нарешті, віра, так, віра в те, що досить міцно повірити в те, чого хочеться, щоб воно збулося. Єдиний можливий конкретний висновок з мрій наших Дон Кіхотів і наших Санчів — губернатор. Але, на жаль, добрі губернатори бувають тільки в сентиментальних повістях, у житті на ролю губернатора з'являються Постишеви або Хрущови. Не хотілося б бути в ролі Ївги перед такими губернаторами.

Підкреслимо ще раз: етична перевага звичайно буває на українській стороні. Якщо вибирати між Левком і Ївгою, з одного боку, а Хрущовим і Постишевим, з другого, — який же може бути сумнів, хто вищий. Чесність, шляхетність, рухове здоров'я — їх мають Левко і Ївга. Навіть пересічний еміґраційний Санчо-Панса — еміґраційною мовою він називається його величність Паскаренко-Паскаревич — навіть він етичним рівнем своїм вищий від найчеснішого суб'єктивно представника губернаторської чи то пак хрущовсько-постишевської системи. Але що з того, коли їхня чесність і шляхетність нікуди не спрямована. Архімед міг звичайним кийком підважити світ, якби була точка опертя. Наші мрійники — чи то ґатунку активного — Дон Кіхоти, чи то пасивного і пристосуванського — Санчі-Панси — мають великий добрий кий. Але вони не мають і не можуть мати точки опертя, бо їхні прагнення — безпредметові на тлі того часу, в який вони діють; і вони нічого не шукають, а тому і знайти не можуть.

Дехто в російській революції 1917 року і в російській пореволюційній дійсності не бачить нічого