Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш
Кращий спосіб наблизитися до розуміння того, що мається на увазі під «включенням природи у процес виробництва як його найпотужнішої рушійної сили», – розглянути шлях професійного становлення Кене.
Як і решта теоретиків економіки початку XVIII ст. (наприклад, Мандевіль і Вільям Петті), він був лікарем, перш ніж звернувся до економіки. Як і Вільям Гарвей, він плекав науково-експериментальний інтерес до кровообігу. Коли про нього кажуть, що кровообіг «стоїть в центрі його лікарської кар’єри» («the central focus of all his medical career»)[109], то це стосується як об’єкта його медичного інтересу, так і його професійного успіху. Адже невідомий молодий хірург досяг своїх перших медичних успіхів і національного визнання (до речі, це нагадує молодого Руссо та історію з питанням Діжонської академії) через те, що спростував теорію кровопускання одного визначного колеги. При цьому він відкрив можливість прискорити кровообіг, що, на думку деяких істориків, виступає своєрідною фізіологічною пропедевтикою до його пізнішої економічної теорії кругообігу[110]. І хоча його теоретичні висновки та його «перемога» в дискусії базувалися на «фундаментальній помилці» («on anything but the gravest of medical errors»)[111], цей випадок належить, як і історія з Колумбом, котрий переплутав Індію з Америкою, до продуктивних історичних помилок. Важливішою, однак, ніж збіг із Вільямом Гарвеєм, для майбутнього економічного мислителя Кене була відмінність у розумінні кровообігу. Адже Гарвей мав на увазі замкнений кругообіг, незалежний від прийому їжі та дихання, тоді як у Кене кругообіг був відкритим. Він перебував у постійному взаємному обміні з навколишнім світом і навіть приводився в дію звідти. Повітря, що надходило з дихання, становило його двигун так само, «як вітряк приводиться в рух повітрям» («just as a mill depends for its motion on the activating breezes»)[112]. Те, що повітря, у свою чергу, є не останньою силою, а лише засобом передачі панівного над усім, життєдайного ефіру, Кене сприймає водночас як спадок класичної теорії ефіру і вочевидь як сучасні спекуляції, зокрема, пізнього Ньютона, про ефір як немеханістичну силу[113].
Перемога в дискусії щодо кровопускання була для Кене значущою не тільки в особистій, а й у суспільній площині, оскільки вона стрімко виштовхнула його нагору, дозволивши обійняти посаду, на який він перебував до кінця життя. Він був лейб-медиком Людовика XV та мадам де Помпадур[114]. Тож, як і Вільям Гарвей із Карлом І, він перебував у щоденному контакті з королівським body politic[115], і цей новий етап у його житті, новий паралелізм (майже за Плутархом) життєвих шляхів обох учених, можливо, зіграв певну роль у поширенні фізіологічних інтересів Кене на царину політичної економії.
Історики теорії господарства завжди відзначали медико-фізіологічне минуле Кене як важливий чинник його економічних поглядів, а кровообіг – як найочевиднішу сполучну ланку. Прямий вплив Гарвея на уявлення щодо кругообігу, як він зображений в «Економічній таблиці», здавався цілком очевидним. Так, найпослідовніший представник цього погляду Анрі Дені у 1900 році намагався навіть проілюструвати цю тезу зіставлення обох кругообігів у графічній формі[116]. При цьому Дені оцінює фізіократичну модель кругообігу як коперніканський переворот в економічній теорії, маючи на увазі перенесення уваги з кругообігу грошей на кругообіг виробництва. Проте точніше вбачати коперніканський переворот та історичне значення фізіократії у переорієнтації панівного розуміння виробництва та споживання.
Від часів Аристотеля продукцію розуміли як формування корисних або прекрасних речей з наявних природних матеріалів. Замість цієї «стерильної» моделі виробництва, що зводилася до зміни форми, Кене запропонував біологічну модель асиміляції.
Асиміляція означала споживання, тобто вилучення їжі з навколишнього світу та перетворення її на субстанцію організму. Перетворення, тобто споживання, означало продукцію, або, як це сформулював однодумець і співавтор Кене Мірабо-старший: «Витрати дають життя продукції, а продукція відшкодовує витрати» («Les dépenses donnent la vie à la production, et la production répare les dépenses»)[117].
З цього погляду «Економічна таблиця» виглядає насамперед як схематичне зображення процесу споживання. Інвестиції капіталу входять у процес виробництва як їжа в тіло. І подібно до того, як тіло, споживаючи їжу, перетворює її на продукт самого себе, так і сільське господарство перетворює елементи, які воно споживає, на свої продукти.
Усе в фізіократичному циклі є споживанням у сенсі біологічної асиміляції. Людина споживає їжу, аби підтримувати життя. Посіяне пшеничне зерно споживає мінеральні поживні речовини у ґрунті, повітря атмосфери та світло сонця. Увесь процес загалом споживає інвестиції капіталу (avances в термінології Кене).
Отже, «Таблиця» становить собою не так перенесення моделі замкненого кровообігу Гарвея на економіку, як зображення сільськогосподарського процесу споживання-як-виробництва як біологічного процесу асиміляції.
Питання полягало в тому, здійснювався процес продуктивного споживання власною силою чи, подібно до дихання у зображенні кровообігу в Кене, отримував поштовх зовні. Що ж до участі людини, то тут Кене успадкував панівне від часів Античності антропологічно-філософське припущення, згідно з яким спонукальною силою будь-якої дії є потреба. У його твердженні, «що продукти ґрунту не є самі по собі багатством. Багатством вони є лише тому, що вони потрібні людині… Отже, вони є багатством лише тому, що (через ринок) потрапляють до споживача»[118], – легко пізнати визначення Джона Лока: «Безпосередньою причиною, що кожного разу спонукає волю до умисної дії, є невдоволене бажання, спрямоване на відсутнє благо»[119].
Просвітницький утилітаризм вивів звідси ідею перетворення приватних вад на суспільні чесноти (Мандевіль) та егоїзму як рушійної сили всієї економічної діяльності (Адам Сміт).
Природа як власне продуктивна сила у фізіократичному сенсі у цих антропологічних теоріях уже не відігравала ніякої ролі. Її заступила «моральна природа» людини як провідне начало. Проте оскільки ця остання, хоч би як намагалася, сама по собі не була здатна посіяти жодного зерна чи покласти будівний камінь, вона потребувала певного фізичного виконавчого органу. У класичній політичній економії це була праця. Її подвійний характер полягав у тому, що вона була, з одного боку, морально-духовною дією людини, проте з другого – витіканням (у сенсі aporrhoe) природи, що відбувалося через тіло людини.
Фундаментальні зміни у цьому психофізичному співвідношенні викликала поява машини і, відповідно,
