Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

Другий текст із Гегелевих «Лекцій про історію філософії» говорить:

Справа уявляється таким чином: зовні існують речі самі по собі, але без часу і простору; далі з’являється свідомість, якій уже притаманні час і простір як можливості досвіду, так само як для того, аби їсти, потрібні рот, зуби і т. ін., що є умовою процесу поїдання. Речі, що з’їдаються, не мають рота і зубів, і так само як вони зазнають дії рота і зубів, вони зазнають дії часу і простору; так само як речі перебувають у роті між зубами, вони перебувають у часі та просторі[91].

Легко бачити спадкоємність фізіологічного обґрунтування, неперервний зв’язок між раннім («теологічним») і пізнім («органічним») Гегелем. Уже у «Дусі християнства» він подає інтерпретацію прийому їжі під час таємної вечері як рівною мірою фізіологічний, релігійний і духовний акт. На передньому плані опиняється заснування духовно-релігійної спільноти через прийом їжі. Водночас Гегель акцентує біблійне формулювання з Євангелія від Івана, що хліб і вино не означають тіло і кров Христа, а суть вони[92].

Отже, вечерю слід розуміти як асиміляцію Христа його учнями, де хліб і вино постають носіями духу так само, як в уявленні щодо травлення у Парацельса. Христос стає частиною своїх учнів як їжа. Вони асимілюють його. («Коли вони з’їдають хліб і випивають вино, його тіло і кров переходить у них, тож Ісус перебуває у всіх і його сутність проникає в них як любов»[93].)

Через тридцять років Гегель в «Енциклопедії» знову повертається до прийому їжі, але тепер уже без релігійно-спіритуалістичного тлумачення вечері, а як до вочевидь фізіологічного процесу асиміляції. Його головний інтерес при цьому приваблює останній етап, перед тим як їжа перетворюється на певні частини (тканини, кістки й органи) тіла.

Цей етап – це кров. Це не кінцева, а перехідна стадія харчування на шляху перетворення їжі на тіло. Звідси її стан як рідини. Кров іще не є тілом, це напівпродукт, що проходить крізь тіло до його останніх відгалужень, певний харчовий сік, що пов’язаний, з одного боку, з близьким до первинної їжі хілусом[94], а з другого – з частинами тіла, в які він потрапляє. «Оскільки всі харчові продукти перетворюються на кров, – каже Гегель про цю біполярність крові, – то вона є також віддаванням, через яке все отримує своє харчування»[95].

Отже, кров визначається не як певна частина тіла, а як універсальна речовина життя й живлення з потенціалом вибудувати з себе все тіло до найменших деталей, що робить її всемогутньою відносно залежних від неї функцій частин тіла. Це передбачає, проте, що кров усюдисуща і перебуває у постійному русі. Тому Гегель убачає в цьому постійному круговому русі її центральну властивість і силу дії.

Гегель говорить про кров та її рух як про «цей безперервний, неподільний неспокій виходу за свої межі»[96], що нагадує його визначення духу як «абсолютного неспокою, чистої діяльності, заперечення всіх сталих визначень розсудку»[97]. Проте, якщо гегелівський дух проголошується виробником світу і – випереджаючи Маркса – продуктивною працею, то з цього ототожнення випливає, що кров є виробником і продуктивним робітником організму.

Після цього екскурсу в філософію ми повернемося знов до фізіології, отримавши перший ключ до розуміння того, як з уявлення про організм, створеного працею крові, може виникнути уявлення про економіку виробництва.

Кругообіг, що живить і збагачує: кров Вільяма Гарвея і економічна теорія Франсуа Кене

Вільям Гарвей написав історію медицини не тому, що відкрив кровообіг, а тому, що звів два незалежних і окремих одне від одного кола кровообігу, згідно з вченням, яке панувало від часів Галена, до одного. Теорія Галена розрізняла між «нижчою», матеріальною, і «вищою», духовною, кров’ю. «Нижча» була рідиною життя, що вироблялась у печінці з хілусу і завданням якої було відшкодування постійної матеріальної втрати тіла через aporrohoe. Можна сказати, тут ішлося про живлення тіла: будівничий матеріал майже у буквальному сенсі. З печінки вона поступала через вени, які називалися трубами, прямо у тканини й органи тіла, що потребували живлення.

Одна частина, проте, йшла іншим шляхом. Вона потрапляла у серце. Серце у макро-мікрокосмічній системі Галена. У подальшій обробці крові воно відігравало первісну роль вогню. Воно облагороджувало, збагачувало, одухотворювало матерію. Наче обробне підприємство, серце робило зі звичайної крові печінки духовно збагачений еліксир життя з тією самою назвою, але зовсім іншої природи. Назва, яку Гален дав трубам, якими транспортувалася ця кров далі до своїх місць призначення в тілі, – артерії, вказує на елемент, що розглядався як неодмінний для вищої природі цієї крові: повітря (aer), без якого не може горіти вогонь у серці і яке відіграє вочевидь важливу роль в обробці й спіритуалізації сирої крові печінки. Чи йшлося щодо артеріальної крові (у Галеновому, а не сучасному сенсі слова) взагалі про кров, а не про зовсім іншу речовину, що називалася пневмою, це питання було в античній психології предметом безконечних дискусій.

Ця пневмокров (як ми тепер її називатимемо) була також живленням, але живленням вищого типу. Частини тіла й органи, для підтримання яких вона була призначена, розташовувалися в голові. Якщо венозна кров живила, так би мовити, плебс нижчих частин тіла, м’ясо й кістки, то артеріальна кров виконувала подібну функцію для еліти. Послухаємо, що каже Декарт про цю вищу функцію живлення:

Що ж до частин крові, що поступають до мозку, то вони слугують не тільки для того, щоб живити та підтримувати його речовину, але насамперед для того, аби створювати там певне, дуже тонке дихання. Або краще сказати – живе і дуже чисте полум’я, яке називають spiritus animales[98].

Венозна й артеріальна кров, єдині поняття старої дуальної системи, які Гарвей зберігає, набули тепер цілковито нового і донині актуального значення. У старій системі існував лише один пункт з’єднання, переходу, «підйому» плебейської венозної крові до аристократичної артеріальної. Це було місце, в якому призначена для переходу частина сирої крові, що надходила від печінки, поступала у серце як своєрідну «кузню кадрів». Починаючи з цього пункту кола кровообігу та їхні ієрархії розходилися[99].

Зміна парадигми, здійснена Гарвеєм, полягала в тому, що два паралельних шляхи він перетворив на дві послідовні фази тепер єдиної крові. Ця послідовність стала замкненим колом, в якому вироблена в