Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

Ілюстрацією того, що мається на увазі під «єдиною кров’ю», може слугувати фронтиспіс Гоббсового «Левіафана». Це символ абсолютистської влади, коли всі незалежно від їхнього положення є рівною мірою підданими володаря. Прикметним здається безликий орнамент маси, яка становить тіло володаря і яка перебуває не у спокої, а в русі, спрямованому наверх, до серця володаря. Якщо людську масу тлумачити у сенсі механістичної корпускулярної теорії XVII ст. як рух кров’яних тілець у політичному тілі абсолютизму, то аналогія між фізіологією Гарвея та політичною філософією Гоббса унаочнюється. І тоді відповідним описом може бути такий пасаж із «Левіафана»:

Штучна людина зберігає свою подібність до природної, чиї вени, отримуючи кров од різних частин тіла, спрямовують її до серця, яке робить її життєдайною і знову спрямовує через артерії назад, надаючи життя і здатність рухатися всім членам тіла.

The Artificiall Man maintains his resemblance with the Naturall, whose Veins receiving the Bloud from the severall Parts of the Body, carry it to the Heart, where being made Vitall, the Heart by the Arteries sends it out again, to enliven, and enable for motion all the Members of the same[100].

Те, наскільки нерозривно пов’язаними між собою відносинами обопільного «живлення» здаються суверен і його піддані, нагадує меркантилістичну похвалу торгівлі, що її вимагає володар як найсправедливіший принцип розподілу. Або – якщо знову зацитувати Гоббса, який тут ясно натякає на кровообіг Гарвея, – уявлення про гроші, що «переходять від людини до людини у рамках загального блага і рухаються колом, живлячи таким чином [у процесі руху] кожну частину»[101].

Хоч би якою елегантною була теорія єдиної крові Гарвея, що заступила майже монструозну конструкцію старого дуалізму крові, вона мала одне слабке місце, яке було нерозривно пов’язане з її головним відкриттям. Адже якщо кровообіг у Галена нагадував іригаційну споруду, Гарвей описував його як своєрідну припливну хвилю або каскад, наділені «великою швидкістю» та потужною «силою, навіть насильством». Серце, що насамперед є мотором, працювало зі швидкістю «кліпання ока, рухаючись вперед і назад, наче блискавка»[102].

Питання про те, як із цього бурхливого потоку має утворюватися тілесна субстанція, можна проілюструвати проб­лемою пасажира, що намагається зійти з потягу на повній швидкості. Гарвей розв’язав її за допомогою патентованої формули, за якою його єдина кров наприкінці, схоже, все ж таки знову ділиться задля виконання двох споконвічних функцій – руху і живлення (perfectio та nutritio). У пасажі, в якому він це пояснює, можна розчути невпевненість того, хто відчуває, що просунувся надто далеко вперед:

Треба, щоб частина крові, призначена для живлення, залишалася на місці; інакше не буде живлення, якщо вона не уподібниться витраченій і не з’єднається з нею; адже для живлення не потрібно, щоб уся кров, яка вливається, залишалася там, позаяк не вся кров, що перебуває у венах, артеріях і порожнинах у будь-якій частині, необхідна для живлення і немає потреби в тому, щоб, коли кров надходить і відходить, залишалося щось усередині для живлення[103].

Протягом усього життя Гарвей наполягав на подвійній функції крові: живлення та облагородження. Але можна говорити про поступовий зсув пріоритету. На початку поки що стримано, а відтак дедалі однозначніше провідну роль відіграє perfectio. Воно поступово включає в себе nutritio. Наприкінці кров для Гарвея є тим самим, чим вона була для алхімічної фізіології Парацельса та Роберта Фладда: субстанцією, живильна сила якої здебільшого духовна.

Часто коментоване суміщення сучасного природничого емпіризму та традиційного аристотелізму в мисленні Гарвея виявляється також у різних уживаннях ним поняття духу. «Сучасний» Гарвей називає його «прихистком загального невігластва» та глузує з тих «недолугих», хто, «не вміючи вказати причину, зазвичай відповідають, що це справа духів».

З іншого боку, він і сам удається до цього способу пояснення: «кров без духу не є кров… Відтак дух, що перебуває переважно в артеріях і артеріальній крові, треба розглядати або як її дію, або як її агента, так само як дух вина у вині»[104].

Відмінність тут між множиною і одниною – донауковими духами (spirits) і духом (the spirit) у сенсі хімічного дистилята. Ще один крок уперед на шляху наукового засвоєння духу робить Гарвей, коли ототожнює його з теплом. Але не з теплом, що йде від вогню серця, про який говорить Гален, а з сучасним механістичним поясненням феномена тепла як продукту руху. Спіритуалізація крові спричинена теплом, яке виробляється рухом – можна також сказати, працею, – серцевого м’яза.

Ідея економічного кругообігу в 1760 році, коли Кене склав свою «Економічну таблицю», була так само мало новою, як і ідея кровообігу за 140 років до нього, коли Гарвей опублікував «De Motu Cordis»[105]. Проте тодішні вчення про кругообіг у господарстві стосувалися, за деякими винятками (Буагільбер, Кантільйон), лише руху товарів у торгівлі та грошей як засобу цього руху. Кругообіг в «Економічній таблиці» описує рух виробництва, точніше, сільськогосподарського виробництва, а ще точніше, річний цикл інвестування, вирощування та врожаю[106]. Утім, він виглядає радше як біологічний, а відтак уже економічний і врешті навіть теологічний кругообіг, як своєрідний «аграрний деїзм» (Велерс)[107]. Адже факт отримання врожаю, тобто збільшення вартості (produit net), що знач­но перевищує початкову інвестицію, як невтомно повторює Кене, – це подарунок Бога і природи.

Через цю аксіому, обмеження економіки виробництва сільським господарством і відтак дискваліфікацію промисловості як непродуктивної та стерильної, Кене та його школу, фізіократів, критикували ще їхні сучасники. Хіба ж не стоять справи зовсім навпаки? Хіба обробка землі не була з давніх давен тяжкою працею для людини, порівняно з якою промисловість з її машинами обіцяла полегшене майбутнє?

І хоча просвітницька думка і швидкий розвиток промисловості у ХІХ ст. начебто свідчать про те, що фізіократія є спрямованою у минуле і сліпою щодо дійсності системою поглядів, насправді вчення Кене, якщо брати саму його сутність, стосувалося тієї сили, що обумовила успіх індустріального капіталізму. Ця сутність полягає в інтеграції природи як продуктивної сили – старої natura naturans[108] – у процес виробництва як його найпотужнішої рушійної сили.

Мабуть, цілком справедливо порівняти фізіократію та її метод з протестантською Реформацією. Подібно до того як остання намагалася відвести церкву з хибного шляху за допомогою повернення до джерела віри, Кене та його учні бачили в осмисленні сільського господарства можливість покінчити з хибною з їхнього погляду промисловою політикою Кольбера,