Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

Однак чи спостерігається він якраз в ігрових взаємодіях агоністичного типу, як у випадку приматів? Чи досі він зберігає свою первісну агресивну мотивацію? Конрад Лоренц[38] уважає саме так і виправдовує це морфологією міміки (розтуляння рота, виставляння зубів).

У дорослих, якщо «уподібнити» комічне до складної соціальної, радше «агоністичної» гри або до ігрової техніки символічної агресії «родичів», то зв’язок сміх–комічне може утворити гомологію зв’язку «розслаблене обличчя — розтулений рот» — ігрова агоністична взаємодія приматів.

Хай там як, немає сумніву, що сміх і його філогенетичний попередник «розслаблене обличчя — розтулений рот» тісно пов’язані «фенотипічно» і функціонально.

3. Елементи порівняльного онтогенезу в людських немовлят і шимпанзе на основі спостережень Джейн Ван Лавік-Ґудолл[39]. — Вочевидь «філогенетично ігрове» вкорінення людського сміху також підтверджується дослідженнями порівняльного онтогенезу сміху в людських немовлят і шимпанзе. Ігрові взаємодії мати–немовля у цих двох видів, імовірно, починаються з тієї самої сенсорної модальності (дотик) і однакових моторних схем (зокрема, лоскіт).

Однак у людей відбулася сенсорна еволюція і збагачення ситуацій, що приводять до ускладнення ігрових стимулів, тимчасом як у шимпанзе тактильно-рухові стимули й далі переважатимуть і вписуватимуться в численні ігрові мо­торні схеми (зокрема, агоністичні).

Під час перших ігрових обмінів між матір’ю і дитиною «вигулькне» в порівняний вік (11–12 тижнів для шимпанзе, 12–16 тижнів для людини) лицьова міміка, що формується внаслідок реакції на тактильні й особливі стимули, характерні для типу взаємодії та виду взагалі.

Йдеться про «розслаблене обличчя — розтулений рот», що супроводжується кількома дрібними видихами, уривчастими й злегка вокалізованими у шимпанзе, і першим сміхом у людини.

Лицева міміка, вписуючись онтогенетично в ігрову взаємодію, залишиться у трохи старших шимпанзе сигналом гри, тимчасом як у людей вона сигналізуватиме також і про інші мотивації, наміри й обставини.

Виходячи з цих міркувань, цілком припустимо визначити наявність ранньої онтогенетичної гомології, що є вагомим аргументом на підтримку тези про контекстуальну гомологію (гра), яка додається до поведінкової гомології.

Дослідження причинових зв’язків розглядає дію двох категорій чинників, що сприяють зародженню сміху:

• зовнішні чинники або стимули, що інстинктивно викликають руховий акт, які приводять до сміхо­творного і стосуються антропологічного (а також психоаналітичного) дослідження;

• внутрішні чинники, що впливають на психічне та мозкове витворення сміху, як і його рухове здійснення (лицеве, дихальне, голосове).

Механізми психічного та «мозкового» витворення не можна прояснити без даних неврологічних, психіатричних дисциплін і психоаналізу; при цьому етичні міркування забороняють нам, звісна річ, будь-які експерименти над людьми.

Патологічні випадки, що мають справу з дисгармонійними і дисфункціональними клінічними аспектами сміху, ставлять подвійне запитання: питання патофізіології, яка є предметом дослідження неврологічних дисциплін, і питання психопатології, порушене психіатрією і частково вивчене в психоаналізі. Звідси патологія постає як привілейоване підґрунтя, на якому можуть висуватися припущення фізіологічного порядку. Крім того, ми можемо претендувати на евристичне звернення до патології, досліджуючи внутрішні причини нормального сміху.

1. Основні критерії патологічних форм сміху. — Для таких авторів, як Блек[40] і Ашкеназі[41], сміх уважається патологічним за наявності однієї з таких характеристик:

— Його інтенсивність і тривалість надмірні та непропорційні, якщо порівняти з інтенсивністю та тривалістю стимулу, що спричиняє інстинктивний руховий акт; це може вказувати, зокрема, на «несправжність». Зазвичай на інтенсивність сміху впливає інтенсивність стимулу, його тривалість, а також певна кількість ситуаційних, соціальних факторів, як-от сміх у групі, під час дружньої зустрічі або свята.

— Він «неконтрольований», «непогамовний». Як у разі попередньої характеристики, викликає нестримний сміх. Він недоречний, виражається під час «об’єктивно» несмішної ситуації або навіть у контексті, протилежному сміхові, тобто коли йдеться про біль, сум, гнів. Отже, він суперечить самій ситуації і є «неадекватним».

— Він виглядає немотивованим, не пов’язаним зі стимулами, які можна виявити і визначити в середовищі його появи. Отож існують стимули, що походять із психічного життя сміхуна!

— Нарешті, ми можемо згадати відсутність емоційного тону (неефективність сміху), коли його зводять до простої міміки.

2. Неврологічний сміх[42]. — Неврологічний сміх трапляється нечасто, на відміну від сміху психіатричного. Неврологи виявили велике розмаїття хворобливого сміху (лобовий сміх, епілептичний, геміплегічний, скроневий, гіпоталамічний, псевдобульбарний), що дозволяє сформулювати деякі міркування щодо «мозкового» творення нормального сміху.

Так, топографічні дані дають нам деяке уявлення про суттєву участь коркових структур (лобових і скроневих), лімбічної системи, «центренцефалічних» ділянок (таламус, хвостате і лінзовидне ядро), гіпоталамуса та стовбура головного мозку.

Фізіопатологічні модальності бувають двох порядків: хворобливе вивільнення під час дефіцитного синдрому та роздратованість, пароксизмальна стимуляція нейронів.

Сміх стовбуровий (з пошкодженнями пірамідальних, більш чи менш екстрапірамідальних, мозочкових шляхів, а також ретикулярної формації по низобіжній лінії зв’язку), сміх геміплегічний (з пошкодженням пірамідального шляху та парапірамідальних шляхів) і сміх лобовий (з відімкненням премоторної, зокрема передлобової, зони головного мозку) залежать від процесу хворобливого вивільнення. Тоді як епілептичний сміх корелює з первинною критичною розрядкою хворобливого кортикального центру, який далі поширюється на різні кортико-підкортикальні, навіть середньомозкові структури.

Різні зачеплені центри та ефекторні шляхи (пірамідальні, екстрапірамідальні, мозжечкові), що звільняються від патології, їхні зв’язки