Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа
• Цей текст коментатори Фройда аналізуватимуть набагато частіше, ніж дотепи чи різновиди комічного. Тому ми додамо його до аналізу інших праць.
Б. Метапсихологічні перспективи.
a) Ж. Бержере[43]. — Професор клінічної психології і психоаналітик Жан Бержере застосовує щодо гумору метапсихологічний підхід, відштовхуючись від текстів Фройда (1905, 1927) і нових концепцій, розроблених пізніше. Так, він має на меті дослідити три класичних параметри будь-якого психічного творення, а саме топіку, економіку й динаміку, які прикладаються також до «феномена гумору».
Насамперед, на думку психоаналітика, гумор є продуктом складної ментальної обробки з численними та різноманітними механізмами.
Як Фройд на матеріалі дотепів і сновидінь, Бержере говорить про «роботу гумору», що становить форму психічної обробки збуджень, відділяючи афекти і репрезентації і прагнучи досягти стримання від незадоволення на користь здобуття задоволення.
Робота гумору застосовує психічні механізми, як-от зміщення, згущення, наддетермінація і символізація, з якими пов’язуються явища вторинної обробки, що сприяють осмисленню гумористичного повідомлення.
Класичні теми гумору, досягаючи найширшої аудиторії, перебувають на рівні двох основних каналів наших потягів: сексуальності та агресивності, але найчастіше між ними відбувається змішання та переплетення. Треба зазначити його підривний характер разом із «тріумфуючим» піддаванням сумніву наявної влади.
Тож автор пов’язує гумор з утворенням компромісу і ставить питання про його близькість до двох інших психічних витворів — сублімації та фантазму. Щодо останнього, тобто фантазму, Бержере вважає, що гумор уявним і образним чином здатний здійснити як бажання, так і фантазм, навіть мрію або симптом — на рівні латентного змісту. Так само як на рівні обробки він ближчий до фантазму, ніж до дотепу або комічного.
Що стосується сублімації, то, на думку психоаналітика, гумор ближчий радше до затримки щодо мети тією мірою, якою кінцева сатисфакція досягається в примітивному сенсі, але у явно ослаблених і прийнятних формах.
Навіть більше, вона супроводжується отриманням попереднього задоволення завдяки основній інвестиції потягу.
• На рівні топіки Фройд наполягає водночас на важливості передсвідомого й особливій ролі, що відіграє доброчинне і захисне Над-Я.
Зі свого боку, Ж. Бержере вважає, що це Над-Я радше нагадує Ідеал-Я, яке ще не було концептуалізоване Фройдом і активно задіяне в гумористичний процес у принципово регресивний спосіб. Що змушує його переосмислити гумор як «внесок, зроблений до комічного Ідеалу-Я, щоб задовольнити Воно, але не турбуючи Я й повертаючи останнє в стан інфантильного нарцисичного всемогуття, без якого Над-Я не могло б іще відігравати особливої ролі».
• Фройд уточнює, що цикл гумористичного процесу може розгортатися всередині індивіда без зовнішньої участі чи допомоги. Участь іншого не додає нічого, навіть не збільшує задоволення, на відміну від процесу дотепу, який неодмінно потребує іншого й об’єкта, без яких він був би неповний.
Гумор робиться насамперед для себе, заради підкріплення себе самого і свого нарцисичного задоволення.
Справді, Бержере нагадує, що для Фройда гумор викликаний почуттям загрози, що відчувається на рівні нарцисичної цілісності. Отож він націлюється, як уже було сказано, на нарцисичне підсилення і підкріплення завдяки незвичній маніпуляції з об’єктом.
Діє також тріумф вторинного нарцисизму і принцип задоволення.
На рівні топіки ця гумористична регресія має розглядатися, на думку автора, у формі «класичної узгодженості між Я та Ідеал-Я, що й приводить до відомої піднесеної святковості, тріумфу первісного нарцисизму».
Так, для Ж. Бержере «гумор — це завжди драма, в якій суб’єкт наражається на різноманітні ризики; гумор успішний настільки, наскільки потягу вдається дати раду з захисними механізмами та реальністю».
Б) Ж. Ґійомен[44]. — Колега Ж. Бержере, професор клінічної психології і психоаналітик Жан Ґійомен, у своїй роботі зазначає, що роздуми Фройда від 1905 року на тему комічного та його різновидів (шостий розділ «Дотепності») не відзначаються ясністю й майстерністю, які спостерігалися у випадку дотепу та гумору. Думки про комічне виглядають хиткими, неточними, невпевненими, просякнутими певною розгубленістю, що викликає відчуття «дискомфорту» для тих, хто цікавиться цим предметом дослідження.
І якщо сама по собі проблема гумору була підхоплена в 1927 році й переосмислена згідно з новою теоретичною моделлю, то модель дотепу і комічного залишилася незавершеною.
«Складається враження, — пише Ґійомен, — що підхід до проблеми жартів і сміху був невдало розпочатий у 1905 році».
Отож Ж. Ґійомен хоче розглянути категорію комічного в світлі другої топіки й пізньої теорії потягів, а отже, згідно з новою концептуальною перспективою, вивести на їхній основі певну кількість спільних характеристик, хоч яким би було їхнє розмаїття, а також взяти до уваги їхні диференційні аспекти. З цією метою він пропонує список п’яти спільних характеристик, які можна ідентифікувати в усіх випадках і всіх формах комічного.
Розглянемо їх по черзі:
1. «Комічне, — пише Ґійомен, — не може розглядатись як об’єктивне явище, прив’язане до матеріальної ситуації. Це подія психічного характеру, яка дістає своє вмістилище в тому, хто насолоджується комічним. Звичайно, трапляються об’єктивні або дискурсивні ситуації різних комбінацій, які мають особливу здатність спричиняти комічний ефект. Але це лише статистичні збіги або повтори, які дають лише зовнішнє пояснення й аж ніяк не глибинне розуміння комічного явища. Комічне завжди залежить від способу сприйняття стимулів від спостережених ситуацій або почутих слів, і саме на цьому рівні має вивчатися його походження і ставитися питання його специфіки».
• Цей пункт потребує деяких зауваг. Справді, помістити комічне всередині індивіда, який ним насолоджується, видається цілковито новаторським у вивченні природи цього явища. Ми радше звикли розглядати його ззовні суб’єкта, що сміється,
