Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

Ось що каже американський психолог Пол Екман[25], знаний спеціаліст виражень емоцій:

«Якщо ми визнаємо, що на рівні центральної нервової системи існує програма, яка встановлює зв’язок між конкретними емоціями й відповідними м’язовими рухами обличчя, то ми можемо зрозуміти, що умови виникнення емоцій, тобто події, які активізують програму, великою мірою визначаються мінливими культурними й соціальними досвідами навчання, а м’язові рухи, пов’язані з певною емоцією, керуються програмою доти, доки правила вираження не утворюють інтерференції і не стають універсальними».

Крім того, сміх, інстинктивна моторна координація, може розумітись як спосіб комунікації: вербальної, двоканальної, візуальної — за допомогою особливої міміки обличчя, а також комунікації звукової — за допомогою своєї вокалізації, передаючи обличчям (affect display system) сигнали афективного порядку (радість, задоволення, «маску» агресивності) представникам свого виду. В такому разі сміх є одним з багатьох інструментів, якими володіє кожен суб’єкт для віднайдення «психічної й поведінкової» рівноваги (психічний і поведінковий гомеостаз Косньє)[26].

1. «Моторний патерн». — Сміх має універсальний базовий «моторний патерн» (генетичний і філогенетичний спадок), що піддається варіаціям водночас індивідуальним, стабільним (стиль кожного окремого сміхуна) і флуктуаційним (залежно від стимулюючих ситуацій, психоемоційного стану суб’єкта і соціального контексту), але також і культурним, пояснюючись втручанням тілесної техніки, яка надає кожній соціальній, етнічній групі свого стилю, набутого від дитинства під час соціалізації молодої людини.

Він складається з трьох параметрів, з-поміж яких два перших є основними:

• Міміка обличчя (згідно з досі чинним описом Дарвіна):

— більш чи менш розтулений рот з відкриттям горішніх або нижніх зубів;

— комісура губ (місце стулення горішньої та нижньої губи), що стягується догори й трохи назад;

— підняття щік із легким округленням вилиць;

— добре помітна носо-губна борозна, що проходить від крила носа й закінчується в кутиках рота;

— акцентуація зморшок, що перетинають нижнє повіко й контур очей (акцентовані «гусячі лапки» біля очей);

— яскраві очі з блиском у погляді;

— більше чи менше здійняті брови.

• Вокалізація (за М. Лекоком і С. Бокуром[27]). Сміх здійс­нюється під час видиху.

Вокалізація може використовувати різні голосні. Кожен сміхун може змінювати голосну від однієї послідовності до іншої.

Однак ми спостерігаємо, що в кожного сміхуна є свої привілейовані, особисті голосні, що мають імовірне психічне значення. До того ж ужиток деяких голосних може бути мотивованим сміхотворними факторами й ситуаціями, що взаємодіють з психоемоційним досвідом суб’єкта.

«А» нагадує сміх повної радості й нарцисичного тріумфу, тоді як «О» радше асоціюється зі сміхом здивування, чогось несподіваного, раптового сприйняття якоїсь невідповідності. «І» в дитини, як і «Е» у підлітків та дорослих, органічно виникає в зв’язку з радісною емоцією від насмішки, поєднуючи втіху від своєї значущості та перверсивне задоволення.

За твердженням М. Лекока і С. Бокура, сміхова звукофікація є уривчастою, почерговою, нерегулярною, її мелодійність мінлива, непостійна, непередбачувана. Вона використовує середній і головний регістр. Основні частоти переходять на високі настільки, наскільки сміх силуваний. Якщо інтенсивність змінюється, то тембр залишається стабільним, адже він завжди індивідуальний.

• Супровідні пози і жести тіла мінливі, залежать від параметрів індивідуального, контекстуального, соціокультурного порядку.

2. Коротка типологія сміху (за працями Ван Гофа, Блертона Джонса[28] і висновками Смаджа)

— Розрізняють дві безмовні форми сміху:

• у дітей з широким розкриттям рота, добре помітним горішнім і нижнім рядом зубів (play face приматів);

• «носовий» сміх, без вокалізації, з легким розтулянням ротової порожнини в разі потреби, пов’язаний із незначним скороченням комісури губ, що супроводжується короткими, уривчастими, невокалізованими носовими видихами.

— Сміх, що виражає себе «внутрішніми вокалізаціями», не екстерналізованими, без розкриття рота. Це сміх без міміки, звуковий, з невеликими носовими видихами.

— Вокалізована посмішка має легке ротове розтуляння в поєднанні з помірним скороченням комісури губ, що супроводжується незначними вокалізаціями.

— Сміх середньої інтенсивності з розтулянням рота, розтягуванням комісури губ, виставляючи два ряди зубів, вокалізацією, голова сміхуна перебуває у вертикальній позиції.

— «Вибуховий» сміх, або wide mouth laugh, найчастіше спостерігається під час дитячих ігор і характеризується широким розтулянням рота, витягуванням комісури губ, «гучними» вокалізаціями і закиданням голови назад, призводячи до втрати візуального контакту з партнером у грі.

— «Нестримний, божевільний сміх» — це інтенсивний, вибуховий сміх, він особливо тривалий, некерований і неконтрольований самим суб’єктом.

1. Проблематика онтогенезу сміху. — Онтогенез сміху вивчає проблему розвитку інстинктивної поведінки (філогенетична адаптація в термінології етологів), тобто поведінки генетично запрограмованої, яка виявляє себе в фенотипному плані, «цілком і повністю», починаючи з моменту виникнення й обумовлена подвійним детермінізмом (внутрішнім і зовнішнім).

Отже, потрібно брати до уваги дві категорії розвитку:

— поведінкова структура або моторний патерн;

— подвійний детермінізм — внутрішній і зовнішній. Внутрішні чинники стосуються неврологічних, когнітивних і психоемоційних елементів. Зовнішні — пов’язані зі стимулами, що спричиняють інстинктивний руховий акт сміху.

Крім того, треба оцінити роль і важливість факторів дозрівання і досвід в еволюції цих двох вищезазначених категорій.

2. Щодо «базальної» поведінкової конфігурації. — Зародження першого сміху попередньо потребує достатнього «всебічного» дозрівання — мозкового, сенсорного та нервово-м’язового.

• Мозкове