Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа
• Спершу процитуємо деякі показові уривки, що формулюють комічне:
«Комічне виникає, ймовірно, коли люди певної групи зосереджують увагу на комусь одному з них, примушуючи мовчати чутливість і надаючи волю лише розуму. Якою ж має бути та особливість, на яку спрямована їхня увага, чому прислужиться тут розум?»
«…Смішною є механічна скутість там, де бажаною була б податлива передбачливість і жвава гнучкість».
«Постійна зміна вигляду, необоротність явищ, досконала індивідуальність замкненої в собі серії — ось зовнішні типові риси, за котрими відрізняють живе від простого механізму».
«Візьмемо протилежне: отримаємо три засоби, які назвемо, якщо хочете, повторенням, інверсією, інтерференцією серій».
«Пози, жести та рухи людського тіла є смішними настільки, наскільки це тіло викликає у нас уявлення про простий механізм».
«Кожен характер комічний за умови розуміння під цим, що він є сталим у нашій особі, маючи те, що є в нас від раз і назавжди змонтованого механізму, здатного функціонувати автоматично»[21].
Визначивши характеристики комічного, Берґсон приписує йому асоціальний характер, що вимагає нормалізації або корекції через покарання, що виражається в формі соціального, символічно агресивного жесту; йдеться про сміх.
• Так, на його думку, смішними є всілякі вираження задубіння, автоматизму та недоладності, що спостерігаються у суб’єкта і загрожують суспільному життю, втім, не загрожуючи його виживанню.
Сміх як своєрідна символічно-соціальна санкція має за функцію їх придушити, відтак запобігти їхній новій з’яві. Сміх більш-менш широко задіяний у системі соціального контролю всього суспільства.
«Неповороткість комічна, і сміх потрібен для її покарання».
Ці роздуми про сміх і смішне закладають основи нової концептуалізації; завдяки Берґсону тепер маємо справу з соціальною теорією, до якої ми повернемося в Четвертому розділі, присвяченому соціокультурним аспектам.
8. Теорії сміху, що стали класичними
А. Попередні зауваги. — На завершення цієї філософічної подорожі наведемо декілька ремарок.
Згадані автори, міркуючи про сміх і смішне, насправді не відповідають усі як один на однакові запитання, яких доволі багато. Що таке сміх? Як ми сміємося? Хто сміється? Чому люди сміються? З кого, над чим? Хто викликає сміх? З ким ми сміємося? Де і коли? Які індивідуальні та соціальні функції сміху і смішного?..
Крім того, одне й те саме запитання залежно від автора стає предметом осмислення неоднакової якості.
Нарешті, концепції наших філософів і літераторів не тільки теоретичного характеру, адже багато хто серед них висловлював також оцінні судження, або схвальні, або ж осудливі.
Хай там як, більшість наших мислителів пов’язують сміх із радістю та задоволенням, надаючи привілейованого значення лице-вокальному вираженню для позначення позитивного настрою або афекту (Платон, Цицерон, Квінтиліан, Рабле, Декарт, Гоббс, Вольтер, Кант, Шопенгауер, Бен). Сміх їм видається, так само як розум, винятково людською рисою.
Характер оцінювального судження розділяє авторів на «прибічників сміху» й огудників.
• Серед прибічників сміху зазначимо латинян, які вважають його ефективною соціальною зброєю; гуманістів Відродження разом із Рабле, які визнають за ним оздоровчу та терапевтичну функцію; Спінозу, який надає сміхові містичного виміру на противагу глузуванню; Вольтера, Канта і Берґсона, хоча вони визначають чесноти сміху з різних мотивів, одні — фізіологічних, а Берґсон — соціальних.
• У таборі огудників більшість звертала увагу на агресивний, садистичний вимір сміху та насмішки. Згадаємо Платона, який розглядає сміх як форму потворності, не позбавленої небезпеки; адже той, хто сміється, перебуває в позиції втрати самовладдя й рівноваги.
Крім того, до цієї групи треба віднести отців християнської церкви, а також Декарта й Гоббса, які засуджують насмішку та властивий їй сміх.
Після цих попередніх зауваг підсумуємо основні теоретичні концепції сміху.
Б. Основні класичні теорії.
• На запитання «чому ми сміємося?» намагаються відповісти чотири основні теорії:
— теорія почуття вищості та заниження смішного предмета (названа також моральною, або песимістичною, теорією);
— інтелектуалістські теорії (теорії контрасту й невідповідності);
— психофізіологічна теорія, або теорія розрядки;
— теорія Берґсона (соціальна теорія).
а) Теорія почуття вищості й заниження смішного предмета підтримується греками (Платон, Аристотель), римлянами (Цицерон, Квінтиліан), Декартом, Гоббсом, Беном, а також імпліцитно Берґсоном.
Сміх виражає втіху, пов’язану з раптовим почуттям вищості щодо «предмета», який став смішним, бо його значення применшили і знецінили.
Тоді смішними й сміховинними стають будь-яка фізична, розумова, моральна, соціальна «потворність», усі теперішні недоліки в іншому чи минулі в самому суб’єкті, що сміється.
б) Теорія контрасту й невідповідності (інтелектуалістські теорії) підтримується насамперед Кантом, Шопенгауером, відтак частково Гоббсом, Спенсером, Беном.
Суб’єкт сміється внаслідок раптового й неочікуваного сприйняття — в певній особі, предметі, ситуації — нісенітниці або суперечності, йому видається смішним оце розходження між нинішніми одночасними репрезентаціями — абстрактними й конкретними.
Кант особливо наголошував на абсурдності й різкій зміні уявлень розуму, спричиненій жартом, тобто на контрасті, що зненацька виникає між репрезентацією, яку очікує свідомість, і репрезентацією, що стається несподівано.
І неможливо не згадати динамогенічний вплив сміху на тілесне життя.
в) Психофізіологічна теорія, або теорія розрядки Спенсера. Тут сміх виникає внаслідок раптового переходу від одного інтенсивного психічного стану до іншого, менш сильного, а отже, за такої ситуації або випадку, що створює різкий низхідний контраст. Тоді сміх спричиняє «виплеск енергії», яка була заблокована на психічному рівні і надмір якої виштовхується через поведінковий, лице-дихальний шлях сміху.
Поняття розрядки або послаблення напруги також використовує Бен.
Утім, Спенсер, пояснюючи процес розрядки, не говорить про афект задоволення, пов’язаний зі сміхом, а також про специфіку шляху витікання енергії, яким є сміх.
Однак його заслуга в тому, що він розглянув сміх як процес вивільнення, що має «гомеостатичну» функцію, — цю ідею
