Українська література » Публіцистика » Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Читаємо онлайн Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
не було й щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати, як слід.

Людність не була прихильною ні до червоних, ні до добровольців. Деникінська жандармерія залишила по собі дуже ганебну славу.

При нашому відмаршу людність Полтавщини виявила свої почуття більш яскраво — прихильно, а з місцевими повстанцями був усталений живий контакт.

Перебування наше за Дніпром відзначилося серьозними боями 13, 14 і 15 лютого нашої кінноти: Запорожців (полковник Дяченко) за місто Золотоношу, яке переходило кілька разів із рук до рук, і кінноти Волинців, що з боєм заняли м. Жовнин. Поява наших розїздів майже коло Лубень і Кременчука, де була велика гарматня база, стурбували большевицьку адміністрацію та командування; стали надходити вістки про рух большевицьких частин із ріжних сторін, що подібне було до бажання червоних притиснути нас до Дніпра, а через те, пробувши на Лівобережжі лише кілька днів, ми знову перейшли Дніпро (17 лютого) в тому-ж самому місці й зосередилися в околицях Холодного Яру.

Тут Командування стало перед необхідністю приняти таке рішення, яке відповідало-б не тільки обставинам часу та безпосереднім інтересам Армії — її цілості, моральній та фізичній справі, а також відповідало-б загально-державним інтересам.

На постанову того або иншого рішення мало вплинути:

1) Над Дніпром, після довгої перерви, до нас зявився урядовий післанець, що прибув навпростець із Камянця-Подільського з листом від Голови Ради Міністрів І. Мазепи. В цьому листі нічого певного не подавалося, й видно було, що все ще було тільки в стадії пертрактацій і міркувань, проте було видно, що Уряд і наша еміграція в Польщі жили думками про Армію й шукали для неї виходу на надходячу весну. Ширші інформації Командуванню подав сам післанець, який не скупився на підбадьорюючі звістки. По його інформаціях майбутні перспективи для нашої справи й Армії могли бути на весну дуже сприятливі.

2) Також було відомо, що Галицька Армія не пішла з добровольцями до Криму, а залишилася на заході України, в Забужжі. Отже, через це ми могли сподіватися на фактичне обєднання з нею.

3) В червоній пресі почувалося занепокоєння небезпекою поновлення війни: невідомо було тільки з ким — чи з Румунією, чи з Польщею.

4) По всій обстановці, по сумі всіх даних, що ми мали до розпорядимости, можна було заключити, що майбутні операції могли розпочатися тільки на заході, а через це зосередження нашої Армії на весну біля Буга могло відіграти поважну ролю й відбитися на ворожому запіллі; в кожному разі зосередження Армії в Забужжі творило добре вихідне становище і для инших можливих акцій.

5) Маршрут наш у загальних рисах повинен був залишитися попередній, бо підчас маршу обовязком Армії було зібрати всіх своїх недужих старшин і козаків, серед яких були такі визначні для Армії особи, як отаман Загродський (командир Волинської дивізії), полковник Долуд (начальник штабу і панотець Пащевськнй (армійський архіпресвітер).

Всі вищезазначені дані привели Командування до рішення: розпочати 17 березня, поволі, похід Армії до Буга, через Уманщину, для зосередження її ще в березні в районі Гайворонської переправи; приблизний маршрут накреслювався такий: м. Камянка, між Новомиргородом та Єлизаветом, с. Добрянка (Синюха), Уманщина, Гайворон.

Це своє рішення Командування Армією передало війську в наказі ч. 39 від 16 березня (с. Москаленка):

"Наша Армія перейшла на лівий беріг Дніпра, де перебула 4 доби. За цей час нами були заняті Черкаси й Золотоноша та зроблено велику агітаційну роботу: селянство побачило, що наша Армія існує.

Після цього Армія повинна перекинутися на правий берег Дніпра. Нашій Армії прийдеться знов відбути великий похід, котрий може протягнутися до місяця, а за цей час справа нашої Армії повинна стати на державний шлях".

***

В Холоднім Ярі Армія могла спокійно перебути кілька днів для своєї організаційної справи та порозуміння з місцевими повстанцями що-до можливих майбутніх весняних акцій. Холодний Яр тоді був одним із форпостів партизанщини, бо тут усе сприяло розвиткові в людности вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі памятники — Чигирин і Суботів, манастирі — Онуфрієвський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила і т. д.; нарешті сама природа — Дніпро, балки, кручі й великі ще й по цей день ліси; — все це сприяло вихованню національної свідомости та вільного козацького духу.

Холодноярці не були позаду инших — вони дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини. В той час, як ми залишили Наддніпрянщину, вперто поширювалися чутки про те, що большевики концентрують до Холодного Яру значні сили (називали навіть № армії) з тим, щоб обсадити неспокійне кубло, що стояло на шляхах зі Слободжанщини на Київщину.

При відвідуванні старих козацьких манастирів — Митрофанівського й Мотронівського — братія, на наше прохання, відправила службу Божу, й дивно було слухати в тих надзвичайних обставинах, як лунали святі слова молитви за Українську Державність, за народ і його проводирів; молилася братія, молилися й співали разом із нею старшина й козацтво.

Настоятель і братія сердечно привітали нас і благословили на дальший похід не тільки, як люде, що віддавали свою молитву за страждучих і поневолених, але і як сини одної країни, одної Батьківщини, бо більшість із братії були також українцями.

Під голосний згук великого манастирського дзвона ми знов посідали на коней і поволі виїхали з манастирських брам, а згуки дзвона ще довго лунали в просторі, поки їх не перемогли козацькі пісні конвою штабу, що оповідали про Наливайка, Сагайдачного й Дорошенка, про Гайдамаччину, руйнування Січи Запорожської.

***

21 лютого Українська армія була вже в новій дорозі — через Уманщину

Відгуки про книгу Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: