Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати. В короткому часі така нагода зявилася: отаман Гулий із Запорожцями при співділанню відділа полковника Стефанова роззброїв досить сильний загін Коцурівців у м. Камянці (коло ст. Камянка на залізничій колії Знаменка — Сміла) і тим самим, до певної міри, компенсував себе за дезорганізацію нашого 3-го Кінного полку. Цей випадок викликав більшу ворожнечу між партизанами Чучупаки та Коцурівцями. Розділ V
Нове обєднання всіх частин Армії У.Н.Р. на березі Дніпра в половині лютого 1920 р. — Марш на Полтавщину. — Поворот на Правобережжя. — в Холодному Яру

Ще раніш зазначеного наказом речинця 11 лютого розїзди всіх колон дивізій зустрілися в околиці с. Медведівки, що лежить між Черкасами й Чигирином.

Перша зустріч командного складу була дуже щира й сердечна. Байдуже було, що одним більш пощастило в їхніх попередніх операціях, а другим менш, проте всі були задоволені тим, що знову зійшлися разом, а присутність у нашому товаристві отамана партизанів Гулого ще більш зміцняла загальний добрий настрій, бо цим мовби зазначувалася солідарність і єдність між регулярними військами та партизанами.

Отаман Юрко Тютюнник предложив, між иншим, листа полковника Добровольчої армії Попова, з пропозицією спільного провадження дальшої боротьби проти большевиків.

Остання третина 1919 р., коли військові кризи йшли одна за другою по черзі для кожної з ворожих сторін, була одночасно періодом, коли воєнні обставини примушували як добровольців, так і большевиків перетрактовувати з нами та шукати порозуміння з Українським Урядом.

Загрожені з боку Деникіна російські большевики йшли на переговори з українським демократичним урядом восени 1919 року.

В той-же час у чаду від своїх перемог Деникінське командування почало ще війну проти Української армії, бо було переконане, що з нами, "бандітамі" і "большевікамі другого сорту", нема про що й говорити.

По трьох місяцях, у грудні 1919 року, ситуація змінилася; командування Добровольчої армії починає вживати всіх заходів, аби знайти порозуміння з Українським Урядом і його військом. Офіціяльним документом до цього є лист полковника Попова, який звернувся до командування військ У.Н.Р. в імені Добровольчого командування Ново-Російської области[67].

Треба надто піднести й підкреслити заяву автора листа: "У нас є те, чого Вам бракує — зброя, але Ви маєте те, чого у нас немає — довірря населення".

Крім того посвідчено[68], що добровольці намагалися увійти з нами в переговори за посередництвом Начальної Команди Галицьких військ, і нарешті наше командування мало повідомлення, що по залізничій лінії Одеса — Жмеринка виїхав між 15–20 грудня на бронепотягові "Генерал Шифнер-Маркевич" з уповноваження генерала С. поручник С-о в справі переговорів із нами й повстанцями.

Поручник С-о, виконуючи своє завдання, вступив до Ананієва але з огляду на те, що від начальника Добровольчої залоги полковника Ковальського одержав відомості, що ні в Ананієві, ні по його околицях повстанців нема, поручник С-о повернув до свого командування через наближення большевиків.

Не можна не звернути уваги на поводження ворогів українського руху під ту пору — вони дуже помірковані підчас власної кволости й кризи і немилосердні, коли їм щастить у боєвих акціях.

Підчас нашої зустрічи, після подачі загальних інформацій, що зясували як політичну, так і військову ситуацію, Командування постановило:

а) Для поширення агітації за Українську армію на лівому березі — маємо хоча-б короткий час пробути за Дніпром.

б) Перехід армії через Дніпро зробити в одному місці в день 13 лютого біля с. Топанівки (зазначався порядок переходу). Після переходу зосередити Армію в с. Москаленці (недалеко від Дніпра) та його околицях.

в) 3 метою звернення уваги комуністів до пунктів, що лежали значно на боці і поперед нашого розпологу, зараз-же по переході, кінна бригада Запорожців (полк Чорних Запорожців та 2-й кінний Запорожський полк) мали захопити Золотоношу, а инші дивізії задемонструвати в напрямках: Дубни — Хорол — (Київська дивізія) і Гребінка (Волинська дивізія).

г) Отаман Гулий-Гуленко з цього часу мав обняти посаду командира Запорожської дивізії, а свої партизанські відділи зачислити до лав Запорожців; з цього часу особисто за собою я залишив тільки загальне керування Армією.

3-й Кінний полк мав і надалі залишитися як окрема організаційна й бойова одиниця.

***

Рік, як старшина й козацтво не бачили Дніпра, що в зрозумінні українців звязується не тільки з подіями з глибокої старовини, але й епізодами з останньої фази боротьби Українського народу за волю й державність.

13 лютого через Худоліївку й Топилине Армія наша рушила до Дніпра.

Коли перед очима козацтва заблисла ця славна, могутня ріка, в богатьох частинах Армії залунав національний гимн "Ще не вмерла Україна" та сердечні привітання до старого Дніпра-Славути.

Дніпро замерз, але не всюди був приступний для переправи, а місцями траплялися широкі навіть ополонки. Переправа війська (Топилине — Погоріле) пройшла успішно, хоча поруч із самим місцем нашої переправи була велика вода. По переправі, без усяких перешкод із боку ворога, частини наші обсадили призначений для постою район: Єреміївка (Волинська дивізія), Москаленка (штаб Армії й Запорожська дивізія) та Василики (Київська дивізія).

Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння — перш за все кидалася в очі хозяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а з них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар.

Що-до відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але