Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Імператори Візантії користувалися іменними монограмами. За тисячоліття свого існування монограми базилевсів традиційно залишалися вписаними в коло першими буквами імені порфіроносця та його династії. І тільки останні імператори з династії Палеологів стали розміщувати іменний медальйон на грудях двоголового орла, що знов-таки не зробило його візантійським гербом.

Однак цей факт і послугував відправною точкою міфу про герб Візантійської імперії у вигляді двоголового орла.

А тепер щодо “спадщини”. Візантійська імперія ніколи не розглядала Московське царство як свого наступника. За часів Київської держави було кілька випадків, коли руські князі брали в дружини візантійських принцес із різних династій. Причому, якщо перший “візантійський зять” — Володимир Святославович допомагав своїм порфірородним шуринам військовою силою, то про пізніших “зятів” цього сказати не можна. Перше падіння Константинополя у 1204 році в Русі сприйняли практично байдуже, а потім, після Батиєвого нашестя, було вже не до візантійських справ. Та й напередодні турецького нападу знекровлена Візантія вважала за ліпше звернутися по допомогу до географічно й культурно ближчих “латинян”, а зовсім не до єдиновірної Московської держави.

Варто зазначити, що після взяття турками Константинополя 1453 році Фома, брат останнього візантійського імператора Константина XI Палеолога і батько Софії, разом із родиною знайшов прихисток у Римі. Софія була наймолодшою з-поміж дітей Фоми Палеолога — народилася близько 1456 року. В Римі вона виховувалася в католицькому дусі. Та й сам Фома на той час прийняв католицтво. Ще дівчинкою Софію видали заміж за римського аристократа з дому Караччоло, але дуже скоро вона овдовіла.

Римський папа Павло II, який розробив план одруження Івана III з донькою Фоми Палеолога, розраховував за допомогою цього шлюбу утвердити свою владу над православною церквою та навернути в католицтво московського правителя і його підданих. Шлюб Івана III і Софії був укладений вже за папи Сикста IV, який направив разом із Софією Палеолог свого посла, легата Антонія.

Не виключено, що в багажі папського легата була і королівська корона, призначена для Івана III. Антоній спробував увійти в Москву, несучи перед собою католицьке розп’яття. У відповідь московський митрополит Філіп заявив Івану III, що “як тільки він (тобто легат. — Авт.) ввійде у міські ворота, я, прочанин твій, вийду іншими воротами з міста”. Тому, коли папські посли пішли з Москви, а Софія залишилася, зосталася й недовіра до нової великої княгині. Як ви гадаєте, скільки підданих залишилося б у Івана III, якби Софія Палеолог зробила свою емблему символом Московії?

Крім того, чому орел як “придане” з’явився на державній печатці майже через 20 років після одруження Івана III і Софії Палеолог?

Нарешті, у візантійської принцеси не було ні земель, ні військ, її не представляла жодна політична сила, а після невдалої спроби католицького хрещення Московії від неї відвернувся і Папа Римський.

Отже, навіть побіжного розгляду обставин укладення шлюбу досить, щоб зрозуміти, що жодних “законних” династичних прав на “візантійську спадщину” не було. Попереду Софії Палеолог була ціла черга “більш законних” претендентів — особливо якщо врахувати, що право це передавалося по чоловічій, а не по жіночій лінії.

Віртуальний трон Візантійської імперії вона могла отримати лише в разі смерті двох старших братів Андрія і Мануїла, сестри Олени, її чоловіка і племінників. Мануїл утік із Риму до Костантинополя і прийняв там іслам. Андрій Палеолог пропонував усім самодержцям християнського світу купити у нього права на престол Візантії і навіть зміг їх продати, спочатку королю Франції, а потім — Іспанії. Одне слово, успадковувати було нічого, зате можна було отримати потужного ворога в особі Османської імперії. До прикладу, для турків шлюб Олени Палеолог і сербського деспота Лазаря Бранковича став одним із приводів для анексії Сербії в 1459 році.

Відповідь щодо міфу про “візантійську спадщину” криється в ідеологічних сенсах. Москва потребувала серйозних державних символів (тепер це називають брендом) для міжнародного визнання, а двоголовий орел давав московським князям можливість створити цивілізованіше позиціонування на міжнародній арені, продемонструвавши західному світові блискучу “генеалогію” — спадкоємність влади з Риму та Візантії.

Існує також версія, що двоголовий орел потрапив до Москви не з Візантії, а від Габсбурґів, які використовували цей символ за півстоліття до появи фантастичного пернатого на державній печатці Івана III.

Саме на Заході, у середньовічній Європі двоголовий орел уперше став справжнім гербом. Зображення двоголового орла з’явилося у Західній Європі в результаті хрестових походів — хрестоносці, які завоювали Палестину, ознайомилися там з цією емблемою і привезли її додому. Вона ввійшла в герби багатьох знатних західноєвропейських родів, зокрема правителів багатьох європейських держав — Баварії, Чехії та інших.

Уперше двоголовий орел з’явився там на монетах і печатках Людвіґа Баварського у 1330 році, а потім і на гербах бургграфів Вюрцбурзьких і графів Савойських. Із того часу його зображення модифікується за законами європейської геральдики. Двоголовий орел з’явився на баварських монетах, на монетах короля Сицилії, а згодом імператора Священної Римської імперії Фрідріха II Штауфена; він відомий у геральдиці рицарів Нідерландів і Балканських країн. Однак як постійний герб імператора емблему утвердили в XV столітті за імператорів Сиґізмунда I і Фрідріха III Габсбурґа (зазначимо, що всі орли і леви західноєвропейської геральдики символізують не держави, а правителів), і саме до їхніх печаток подібна печатка Івана III 1497 року.