Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
З весни 1943 року донька Скоропадського Олена живе у Берліні, мати Олександра і її син Петро виїхали до Оберстдорфа, а гетьман курсує між Берліном та спустілим Вензее. Останнім великим святом у родині Скоропадських став шлюб Олени Скоропадської з німцем Гердом Гіндером, що відбувся у Берліні у місцевій православній церкві.
У лютому 1945 року, одержавши звістку про наближення Радянської армії до Берліна, Скоропадський спалює більшу частину свого архіву.
15 березня 1945 року Скоропадський доручив своєму наближеному І. Сапезі пробратися до зони дії англійської армії з «таємною місією»… Павло Петрович наказав Сапезі зв’язатися з Данилом Скоропадським та англійською розвідкою й передати їм прохання про допомогу. Скоропадський не хотів потрапити у сталінські лещата, коли Радянська армія захопить район Берліна.
8 квітня 1945-го Павло Петрович разом із донькою Єлизаветою вирішив самостійно добратись із Меллінґа до району Мюнхена. Скоропадський застудивсь і перебував у гарячці. 16 квітня під час бомбардування авіацією США вокзалу у Платглінґу (поблизу Мюнхена) Павло Петрович та Єлизавета дістали тяжкі поранення, опинившись під уламками стін, що впали від вибухів авіабомб. На тілі Скоропадського були численні рани, лікарями фіксувався струс мозку. 26 квітня о четвертій годині ранку колишній гетьман України помер у лікарні міста Метген. Того ж дня до Меттена увійшли частини армії США. 28 квітня український греко-католицький священик отець Григорій (Онуфрій) відслужив молебень над тілом померлого Скоропадського на місцевому цвинтарі. Єлизавета Скоропадська згадувала: «Я ховала батька на самій першій лінії фронту. Поблизу чути було вибухи гранат і гуркіт кулеметів. Ні одної квіточки не могла я в ті часи дістати для батька…»
Олександра Петрівна Скоропадська пережила чоловіка на шість років, залишок життя доглядаючи хворого на епілепсію сина Петра. Після завершення Другої світової війни всесвітній гетьманський Рух очолив Данило Скоропадський. У 1937 році серед української еміграції поширювалися чутки про те, що гетьманич Данило Скоропадський був прийнятий у масонську ложу. Ще 1943 року гетьманська Рада схвалила акт про спадкоємну гетьманську монархію, за яким владу гетьмана-монарха Павла Скоропадського успадковують Данило та доньки Павла Петровича. Регентшею при дорослому Данилові у 1945–1948 роках, поки він не навідався до Німеччини, була його мати.
Данило Скоропадський і після війни продовжував жити у Лондоні, де він створив групу гетьманців та був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви у Великій Британії. Данило Павлович керував всесвітнім «Союзом гетьманців-державників» (СГД) і активно пропагував ідею монархії як варіант для Радянської України. По смерті гетьманича у лютому 1957 році його поховали у Лондоні за православним звичаєм. У діаспорі ходили чутки, що згодом перейшли до історичної літератури, про те, що Данило був отруєний агентом КДБ.
1957 року, після смерті свого брата, Марія Монтрезор-Скоропадська перебрала на себе верховне керівництво гетьманським рухом і провід СГД, її чоловік стояв на чолі цього руху ще за часів його створення у 1920-х роках. Єлизавета Скоропадська очолила гетьманський рух 1959 року, після смерті Марії. По смерті Єлизавети гетьманський рух «перейшов» до Олени Скоропадської-Отт. У 50—60-ті роки XX століття, у зв’язку з вимиранням першого покоління української політичної еміграції, гетьманський рух потроху загасав, щоб на початку 80-х перестати подавати ознаки активності.
Нам залишається аналізувати, бо відповіді на питання, хто був Павло Петрович Скоропадський, іще немає. Можливо, з’явиться вона тільки тоді, коли історики знайдуть в архівах спеціальних служб Франції та Англії нові документи стосовно колишнього гетьмана, і виявиться, що він був аж ніяк не германофіл, не прибічник Гітлера і навіть не завзятий прихильник Української держави… він був іншим.
Історична література, документи та спогади
Андріївський О. З минулого. — Т. 2. Від Гетьманату до Директорії. — Берлін, 1923.
Берти Ф. За кулисами Антанты. — М.; Л., 1927. Велика Українська революція: Календар подій. — Нью-Йорк, 1967.
Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914–1923. — Т. 1. — Львів, 1998.
Верстюк В. Украинская Центральная Рада. — К., 1997.
Винниченко В. Відродження нації. Ч. 2.— К., 1990.
Винниченко В . Щоденник. — Т. 1. — Едмонтон — Нью-Йорк, 1980.
Войноренко О. З гетьманських часів: Спогади самовидця з 1918 р. — Детройт, 1950.
Врангель В. Воспоминания. — Т. 1. — М., 1992.
Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 5. — К., 1999.
Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. — Львів, 1997.
Гольденвейзер А. Из Киевских воспоминаний // Архив русской революции. — Т. 6. — М., 1991. — С. 161–303.
Горелов В. Павло Скоропадський — Гетьман Української держави. — К., 1995. Гражданская война на Украине. 1918–1920: Сб. документов и материалов. В 3-х тт. и 4-х кн. — К., 1967.
Гуль Р. Киевская эпопея// Архив русской революции. — Т. 2. — М., 1991.
Деникин А. И. Очерки русской смуты. Белое движение и борьба Добровольческой армии. — Минск, 2002.
Деникин А. И. Очерки русской смуты. Вооруженные силы Юга России. Распад Российской империи. — Минск, 2002.
Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. II. Українська гетьманська Держава 1918 року. — К., 2002.
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Т. 2. — Прага, 1924. За велич нації. У роковини відновлення Української гетьманської держави. — Нью-Йорк, 1955.
Заставенко Г. Крах німецької інтервенції в Україні в 1918 р. — К., 1959.
Зенъковский В. Пять месяцев у власти: Воспоминания. — М., 1995.
Іваненко М. Вільні козаки// Український засів. — 1993. — № 4. — С. 50–65.
Історія Січових стрільців. — К., 1992.
Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на
