Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Середня донька Єлизавета довго залишалась у батьківському домі та стала художником і скульптором, згодом вона вийшла заміж за Кужим, а 1937 року почала працювати секретарем Павла Петровича. Молодша донька Олена і хворий на епілепсію син Петро залишились у Вензее до фатального для Скоропадських 1945 року.

Після 1923 року вплив гетьмана на політичне життя слабішає, від нього відходить частина прибічників. Гетьманське середовище обмежується тільки пропагандистсько-інформаційною діяльністю. Його ж конкурент Полтавець-Остряниця у середині 1920-х видає свій перший власний універсал «до українського козацького народу», в якому сам себе проголошує «Гетьманом і Національним Вождем усієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорозьких» і головою «Українського народного козачого товариства». Універсал побачив світ після смерті Симона Петлюри, і за його формулюванням Полтавець-Остряниця ще претендував бути наступником Головного отамана.

Цього Полтавцю було вже замало, й він проголосив себе «диктатором Української Народної Козацької Республіки», яка існувала тільки в його хворобливій уяві. Але Полтавець мав нахабство стверджувати, що його організація нараховує близько 40 тисяч козаків і включає в себе 8 кошів: у Болгарії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Марокко, Польщі, Канаді, Україні (Повстанський кіш). Полтавець запевняв, що на Волині й у Східній Галичині (під Польщею) у нього існує два коші, по 1500 козаків у кожному, на чолі з кошовим отаманом генерал-хорунжим Іваном Волошиним-Кравченком і кошовим отаманом контр-адміралом Володимиром Савченком-Більським. Якась система підпільних зв’язків у Полтавця, можливо, і була, але на Волині та у Галичині вона складалась із 30–50 людей. Все інше було блефом, в який хотіли вірити німецькі спонсори Полтавця.

Але й колишній гетьман отримав свою «долю». 10 листопада 1926 року у Берліні був відкритий «Український науковий інститут» (УНІ), заснований Українським товариством допомоги біженцям, яке очолювала дружина Скоропадського — Олександра. Інститут існував як філія Берлінського Фрідріх-Вільгельм університету. Директором інституту був запрошений Дмитро Дорошенко (керував інститутом до 1931 року). З метою нормального функціонування та фінансування інституту було створено спільну українсько-німецьку Кураторію, до складу якої з німецького боку входили: колишній військовий міністр, генерал В. Гренер (голова Куратори), директор Слов’янського інституту в Берліні професор Басмер, професор Зерінґ. З українського боку — О. Скоропис-Йолтуховський та професор Мірчук. В інституті було створено 4 науково-дослідні кафедри: української історії, історії української державності, духовної культури та історії матеріальної культури. Український науковий інститут у Берліні проіснував до весни 1945 року, коли від попадання бомби будинок інституту був ущент зруйнований.

Розкол у гетьманському русі призвів до появи наказу гетьмана від 10 серпня 1927 року про розпуск Центральної управи «Об’єднаних хліборобських організацій» і про створення «Гетьманської управи об’єднаних хліборобів та інших класових організацій».

Знову ім’я Скоропадського «випливає» в СРСР та у широких емігрантських колах завдяки булгаковським роману «Біла гвардія» та п’єсі «Дні Турбіних». Роман був написаний 1924 року і частково опублікований за кордоном через рік, прем’єра п’єси у МХАТі відбулась у жовтні 1926 року. «Дні Турбіних» за два місяці зіграли 27 разів. Успіх був приголомшуючий, але 1927 року п’єсу було заборонено. Тільки 1932 року за особистим розпорядженням Сталіна («Дні Турбіних» була найулюбленіша п’єса Сталіна, який дивився її 18 разів) її було повернуто до репертуару театру.

У жовтні 1928 року представник білогвардійського РОВС у Берліні генерал Лампі надіслав до Парижа своєму шефові — начальнику РОВС генералу Олександру Павловичу Кутепову конфіденційного листа. У ньому він доповідав, що мав секретні зустрічі зі Скоропадським, котрий запропонував РОВС співробітництво «…у випадку, якщо прийде час діяти». Відповідаючи Лампі, Кутепов пропонував підтримувати відносини зі Скоропадським і навіть висловлював готовність зустрітися з ним особисто. Але все зіпсувала вистава «Дні Турбіних», що відбулася 27 жовтня у берлінському «Новому театрі». Через три дні після цієї вистави Лампі одержав від Скоропадського листа, в якому колишній гетьман запитував, що саме у «Днях Турбіних» мислиться про нього і «у яких висловах». Не отримавши відповіді, але ознайомившись зі змістом п’єси, Скоропадський надсилає Лампі нового листа, в якому він не приховував свого гніву: «Картина спектаклю мені зрозуміла. У п’єсі намагаються показати, з одного боку, безнадійність білого руху, з іншого боку — осміяти і змішати з брудом гетьманство 1918 р., зокрема мене». Гетьман писав, що оскільки Лампі був офіційним представником РОВС у Берліні і був присутній на спектаклі й навіть допомагав у його постановці, він розриває всякі відносини і з Лампі, і з РОВС. Скоропадський розглядав вчинок генерала Лампі та твір колишнього офіцера гетьманської армії Булгакова такими, що не відповідають вимогам офіцерської етики і шляхетської гідності.

«Дні Турбіних» намагалися «закрити» і в ліберальні часи «Хрущовської відлиги». Тоді у газеті «Советская культура» писали: «Появу цієї п’єси у репертуарі театру імені Лесі Українки зараз можна пояснити тільки погонею за дешевим фінансовим успіхом, що ніяк не робить честі одному з кращих театрів України», радянські українські письменники Смолич, Хижняк, Кравченко та Козаченко звернулися до міністерства культури із заявою про те, що у п’єсі «Дні Турбіних» присутня образа українському народу… Юрій Смолич писав: «п’єса помилкова, немає правди… український народ відсутній, п’єса зіштовхує російський і український народи…» Все це призвело до того, що Міністерство культури УРСР сповістило театр про заборону спектаклю, але Міністерство культури СРСР дало свою згоду на екранізацію п’єси на «Мосфільмі».

1928 року у Берліні, на обіді у колишнього великого поміщика, володаря Асканії-Нової барона Фальц-Файна, Скоропадський зустрівся з Габсбурґом-Вишиваним, але світська розмова не сприяла поновленню відносин двох претендентів на булаву. Не склалось у Вишиваного відновити союз і з Полтавцем-Остряницею.

У 1930-х роках гетьманський рух перебував у кризі. У гетьманців та унрівців, вільних козаків Полтавця з’явився сильний конкурент — Організація українських націоналістів (ОУН), створена «давніми знайомими» Павла Петровича, яких своїм наказом він підняв у чин полковників: Євген Коновалець та Андрій Мельник. Ці діячі не визнавали за гетьманом ніякого впливу і ставили за мету ліквідувати українські емігрантські об’єднання як конкуруючі «фірми». Сила ОУН була у чіткій програмі, авторитарній партійній структурі, що мала розгалужену підпільну мережу в Західній Україні. До ОУН потягнулася патріотично налаштована молодь, офіцери та вояки колишніх українських армій УГА, УНР…

Якраз тоді від гетьманців відійшов їхній головний ідеолог В’ячеслав Липинський. Він вийшов