Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Частина української еміграції у СІЛА прихильно прийняла гетьманську ідеологію, створивши 1924 року гетьманську «Українську січову організацію Америки», або «Гетьманську Січ» (організатор — Осип Назарук), що проголосила про своє підпорядкування Скоропадському. Успіх гетьманського руху у CULA пояснюється тим, що частково спонсорував американських гетьманців мільярдер Генрі Форд. 1936 року січові організації змінили назву на «Українську гетьманську організацію». Гетьманський рух поширився серед українців Канади, Австралії, Південної Америки. Організації гетьманців постали в індустріальних центрах Америки: Нью-Йорку, Чикаго, Детройті.

Вже у 1930-ті роки Скоропадський поширював інформацію та фото у європейських газетах про свій «літунський флот» у США та численні легіони своїх прихильників у США та Канаді.

1921 року дипломати петлюрівської УНР проводили переговори з репараційною комісією, що була створена Паризькою мирною конференцією, та з урядами Німеччини, Австрії, Угорщини про визнання УНР правонаступницею Української Держави Скоропадського та повернення австро-угорськими та німецькими банками грошових коштів із депозитів Української Держави до банківських рахунків УНР. За ці гроші воював і Скоропадський. Але ні він, ні Петлюра грошей так і не побачили…

1921 року Скоропадський робить заяви, у яких закликає впливові світові держави прийняти Україну до «Союзу народів».

Навесні 1921-го Павло Петрович вирішив шукати визнання у монархічному таборі «правих росіян». Він іще мріяв про можливість згоди між правими українськими колами та монархічними російськими організаціями під гаслом «Гетьман — в Україні, цар — у Росії». Ще за місяць до свого кроку «вправо» у листі до М. Могилянського Скоропадський писав: «Можливо, я помиляюся, але я рішуче тої думки, що російських людей, які чесно допускають не тільки федеративну Україну, але й Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже немає… назвіть мені хоча б кілька людей, мене це дуже цікавить, я, зізнаюся, таких людей шукав, але не знаходив; віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією із причин мого провалу у вісімнадцятому році на Україні».

У той же час берлінська група гетьманців була готова до політичного союзу з російськими монархістами. Не відставав і Полтавець-Остряниця, що теж шукав порозуміння з російськими монархічними колами і намагався стати делегатом монархічного з’їзду.

У травні 1921 року він завітав до баварського містечка Рейхенгаль на Монархічний з’їзд. Монархісти проголосили, що відновлення Росії є можливим тільки за відтворення монархії, втім, «без старих недоліків, але на старому фундаменті». З цією метою на з’їзді була створена Вища монархічна Рада, що стала керівним органом монархічного руху на еміграції. По відношенню до «імперських окраїн», що відділилися, монархісти зробили заяву, де були такі слова: «…ми не можемо і не повинні не визнавати за іншими народностями прав на національне самовизначення». Майбутня Росія вже бачилась як союз вільних держав та утворень. Одним з організаторів монархічного емігрантського з’їзду був Микола Дмитрович Тальберг, що служив у міністерстві внутрішніх справ Української Держави і вже організовував монархічний з’їзд у Києві за часів гетьманату.

Монархічний з’їзд намагався організувати вибори престолонаслідника й звернувся до імператриці-матері Марії Федорівни з проханням вирішити, кому з Романових бути «охоронцем» російського престолу. Але та вести переговори із сумнівними зборами відмовилася, так само відмовився стати главою монархістів Микола Миколайович Романов.

1922 року Кирило Романов оточив себе активною групою монархістів, які перебували в Німеччині. Він видав маніфест, у якому оголосив себе «охоронцем» престолу (у серпні 1924 р. оголосив себе імператором), але проти Кирила виступила більшість монархістів, які орієнтувалися на Миколу Миколайовича. Почалася відкрита боротьба за спадщину російських царів. Перший закордонний Собор Російської православної церкви, що пройшов у листопаді — грудні 1921 року в Сербії, висловився за повернення на російський престол «законного православного царя з дому Романових». Закордонна церква підтримала Миколу Миколайовича Романова… Новий з’їзд об’єднання монархічних організацій висловив Миколі Миколайовичу свою довіру.

Голова «Русского общевоинского Союза» (РОВС) генерал Врангель заявив, що «…щасливий повести армію за Миколою Миколайовичем». І в той же час Скоропадський знову намагається знайти спільну мову із Врангелем, почавши переговори через генерала Родзянка…

Незважаючи на провал переговорів із Врангелем та монархістами, Скоропадський продовжував з’являтись у Берліні «на московських балах» (за «розвідкою» дипломатів УНР) та був присутній на панахиді по генералу Врангелю, який помер у Брюсселі у квітні 1928 року.

У квітні 1922 року в УРСР було оголошено амністію всім учасникам Громадянської війни, крім п’ятьох її лідерів (із яких 4 представляли нескорену Україну): Бориса Савинкова, Нестора Махна, Юрка Тютюнника, Симона Петлюри та Павла Скоропадського.

1923 року Німеччина опинилася на порозі нової революції, яку намагались «імпортувати» до Берліна московські «товарищи». Страйки, маніфестації, нічна стрілянина та вибухи стали звичайною справою… Що робив тоді Павло Петрович? Історія мовчить… Звичайно, він був на боці «правих». Вважається, що 1923 року Розенберг представляв Скоропадського Гітлеру. А от шановний генерал Біскупський, який так тісно співпрацював зі Скоропадським, під час виступу фашистів закривав Адольфа Гітлера від куль своїм тілом, а після поразки Мюнхенського путчу переховував його у себе на квартирі.

Значний вплив на формування НСДАП зробили саме російські іммігранти: Біскупський, князь Авалов (майбутній лідер росіян «нацистів» у рейху), великий князь Кирило Романов і його дружина Вікторія, що зробили чималий фінансовий внесок у будівництво НСДАП. Гітлер та Розенберг були причетні до російсько-німецького союзу «Балтикум».

1923 року в оселі Скоропадських пожвавішало, до Берліна приїхав Данило — «молодий гетьманич». Павло Петрович умовляв сина «непохитно до кінця життя стояти на чолі гетьманської державної справи» й наслідувати гетьманський титул. Данило згодився, й обрав свій шлях у житті. Спочатку він мріяв стати скрипалем або співаком (мав гарний баритон), але батько платив за те, щоб він став інженером… Данило навчався у Вищій технічній школі, працював інженером у фірмі «Сіменс». У той же час частина гетьманців залишилася на позиціях виборної монархії.

Старша донька Марія вивчала медицину у Лозаннському університеті й залишилась у Швейцарії. Згодом вона переїхала до Берліна і працювала асистенткою в університетській клініці.

У серпні 1927 року Марія одружується з польським графом Адамом Монтрезором. Весілля відбулося в українській греко-католицькій церкві (правив о. Міндій).