Прерія - Джеймс Фенімор Купер
Отак хитрий вождь промовляв ще довго, називаючи на ім'я воїнів, котрі знайшли свою смерть у боях з пауні чи під час жорстоких сутичок з тими білими, що були не набагато цивілізованіші за дикунів. Він не давав слухачам пригадати достоїнства, а правильніше сказати — вади окремих воїнів, про яких ішлося, швидко називаючи нові й нові ймення; але він так вправно добирав приклади, так хвилююче звертався до слухачів, з такою силою лунав його низький, збуджений голос, що в грудях багатьох зачепив струну, яка співчутливо забриніла на його заклик.
І саме тоді, коли його красномовство досягло найвищого злету, якийсь старий, насилу пересуваючи ноги, ввійшов до середини кола і став просто навпроти промовця. Дуже уважне вухо могло б почути, як Маторі ледь запнувся, коли його палючий погляд уперше впав на постать, котра так несподівано виникла перед ним; але ця затримка була така незначна, що тільки той, хто добре знав стосунки між цими двома людьми, міг завважити її. Цей старий колись відзначався вродою і ставністю, а його орлині очі — невідпорним та грізним поглядом. Але тепер його шкіру зорали зморшки, а лице вкривали численні рубці: саме через них ще півстоліття тому канадські французи дали йому прізвисько, що його носило багато французьких героїв і що згодом прижилося в мові дикого племені, про яке ми пишемо, оскільки цей титул вельми влучно характеризував доблесть старого воїна.
Забачивши старого, в юрмі зашепотіли: «Ле Балафре!»[53], тим самим не тільки назвавши ім'я старого й виказавши повагу до нього, а й посвідчивши, що його поява була надзвичайною подією. Але старий стояв мовчки, і заворушення, викликане його приходом, незабаром ущухло; всі погляди знову звернулися до промовця, і всі вуха знову вбирали отруту його п'янливих закликів.
Успіх Маторі легко можна було простежити по обличчях слухачів. Незабаром на похмурих лицях багатьох воїнів з'явився лиховісний та мстивий вираз, а кожний новий хитрий натяк на те, що, мовляв, треба знищити ворогів, викликав дедалі бурхливіші вибухи схвалення. І ось, досягши вершини успіху, тетон закінчив промову, рішуче звернувшись до гордості та мужності одноплеменців, і несподівано сів.
Збори захопленим гомоном привітали цей блискучий взірець красномовства; аж тут почувся тихий, немічний і глухий голос, що, пролунавши ніби з самих глибин людської душі, поступово набирав сили та снаги. Запала уроча тиша, й тільки тут слухачі помітили, що вуста старого ворушаться.
— Дні Ле Балафре наближаються до кінця, — такі були перші слова, що їх можна було розчути. — Він наче буйвіл, на якому вже не росте вовна. Незабаром він покине своє житло й піде шукати іншого, далеко від селищ сіу; отож він говоритиме не ради себе, а ради тих, хто залишиться після нього. Його слова — як плід на дереві, що достиг і годиться для вождів. Багато разів землю вкривали сніги, відколи Ле Балафре востаннє ступив на стежку війни. Кров у нього була колись дуже гаряча, але встигла охолонути. Ваконда більше не посилає йому сновидінь про битви, і він бачить, що краще жити мирно. Брати, одна моя нога вже ступила на стежку до щасливих мисливських угідь, незабаром ступить і друга, і тоді старий вождь розшукає сліди батькових мокасинів, щоб не заблукати і прийти до Володаря Життя тією самою стежкою, якою вже пройшло стільки славних індіанців. Але хто піде по його сліду? У Ле Балафре немає сина. Його старший син відбив надто багато коней у пауні; кістки меншого обгризли собаки конз! Ле Балафре прийшов шукати молоду руку, на яку б він міг спертися, прийшов знайти собі сина, щоб, коли він піде, його оселя не спорожніла. Течічена, Прудка Лань тетонів, надто слабка, щоб підтримати старого воїна. Вона дивиться поперед себе, а не назад. Її думки — у вігвамі її чоловіка.
Старий воїн промовляв спокійно, але чітко та рішуче. Слова його зустріли мовчки; і хоч кілька ватажків, прибічників Маторі, позирнули на свого вождя, ні в кого не вистачило сміливості суперечити такому старому й шанованому воїнові, тим паче, що його рішення грунтувалося на прадавніх звичаях його народу. Навіть Маторі з удаваним спокоєм чекав, що буде далі, однак гнівні вогники в його очах промовисто показували, з яким почуттям стежив він за цим обрядом, який міг вирвати в нього найненависнішу жертву.
Тим часом Ле Балафре повільною і непевною ходою попрямував до бранців. Він зупинився перед Твердим Серцем і довго, з відвертою втіхою милувався його бездоганною будовою, непохитним поглядом і гордим обличчям. Потім, владно махнувши рукою, він почекав, поки виконали його розпорядження: одним ударом ножа юнака звільнено від пут — і тих, якими він був зв'язаний, і тих, що притягували його до стовпа. Коли юного воїна підвели до старого і поставили перед його тьмяні, слабкі очі, Ле Балафре знов пильно й захоплено оглянув його, адже фізична досконалість завжди викликав захват у грудях дикуна.
— Добре! — пробурмотів обережний старий воїн, бо його прискіпливе око не знайшло жодної вади в молодому сміливцеві. — Це пума, готова стрибнути! Мій син говорить мовою тетонів?
По очах бранця видно було, що той добре зрозумів запитання, але він був надто гордий, щоб висловлюватись мовою запеклих ворогів свого народу. Воїни, які стояли поруч, пояснили старому, що бранець — із племені Вовків-пауні.
— Мій син розплющив свої очі біля вод річки Вовків, — сказав Ле Балафре мовою пауні, — але заплющить він їх у закруті Річки 3 Каламутними Водами. Він народився пауні, але помре дакотою. Подивись на мене. Я — клен, тінь якого колись прикривала багатьох людей. Та листя облетіло, і хиляться голі гілки. Але моє коріння викинуло ще один пагінець. Це маленька лоза, вона в'ється навколо стовбура зеленого дерева. Я довго шукав того, хто був би гідний рости поруч зі мною. І от я знайшов його. Є син у Ле Балафре! Коли він піде, його ім'я не забудуть! Тетони, я беру цього юнака до свого житла.
Ніхто не наважився заперечити право, що ним часто користувалися і не такі заслужені воїни, як Ле Балафре, і всі мовчки, поштиво та поважно вислухали заяву про усиновлення. Старий воїн
