Прерія - Джеймс Фенімор Купер

кожний народжується і вмирає тільки раз — собака чи олень, червоношкірий чи білий. Всі в руці божій, і не дано людині прискорити свою смерть, як і затримати своє народження. Але я не скажу, що неможливо нічого зробити самому, аби віддалити хоч ненадовго свою останню годину; отож кожен має право запитати свою власну мудрість, як далеко він готовий піти і скільки згоден витерпіти мук, щоб подовжити своє життя, яке і без того, може, вже надто довге. Минуло чимало холодних зим і спечних літ, як я кидався то туди, то сюди, щоб додати зайву годинку до своїх вісімнадцяти років. Коли пролунає моє ім'я, я готовий відгукнутись, як солдат на вечірній перекличці. Я міркую так: якщо індіанці вирішуватимуть вашу долю, то вождь тетонів намовить-таки убити всіх вас. І я не дуже покладаюсь на його удавану любов до мене. Отож чи готовий ти до такої дальньої подорожі? І якщо готовий, то чи не краще вирушити зараз, не чекаючи іншої нагоди? Коли б поцікавилися моєю думкою, то я, певне, висловився б на твою користь; тобто, я гадаю, що ти прожив досить пристойно, не завдавши нікому великих прикрощів, хоч, щиро кажучи, коли ти сам підіб'єш підсумки всьому, що ти зробив, то вийде така марниця, що й не варт про неї говорити.

Вислухавши цю невтішну думку, Оубед печально подивився на філософськи спокійне обличчя старого і відкашлявся, щоб приховати відчай, який охопив його, бо ж слабка людська натура навіть за найскрутніших обставин може зберігати рештки гордості.

— Я думаю, шановний мисливцю, — відповів він, — що, всебічно розглянувши це питання і визнавши справедливість вашої теорії, найпевніший висновок може бути тільки такий: я не готовий отак зненацька вирушити в останню путь, а тому нам слід вжити якихось запобіжних заходів.

— Коли так, — відповів розсудливий трапер, — то я зроблю для тебе те, що зробив би для самого себе. Та все-таки, оскільки твій час уже покотився під гору, я раджу тобі, не зволікаючи, готуватись до своєї долі, бо може статись, що твоє ім'я вигукнуть, а ти будеш так само мало підготовлений, як і тепер.

Отак дружньо поспівчувавши природолюбові, старий відступив до кола, обдумуючи, що робити далі, з тим дивним поєднанням рішучості й покори, що їх виховували в ньому звички його життя і природжена скромність і з яких викарбувався цей незвичайний характер.

РОЗДІЛ XXVIII

Цю відьму в Смітфілді на попіл спалять,

А вам утрьох — на шибеницю путь.

Шекспір. Генріх VI

Сіу з похвальною терплячістю чекали кінця наведеної тут розмови. Більшість індіанців поводилися стримано, з прихованим трепетом поглядаючи на таємничого Оубеда; а кілька найрозумніших вождів радо скористалися з цієї нагоди, щоб зібратися з думками перед неминучою боротьбою. Маторі, якого не турбувало жодне з цих почуттів, був задоволений, що може показати траперові свою поблажливість; отож, коли старий закінчив розмову, вождь промовисто подивився на нього, ніби натякаючи, як терпляче він цього чекав. Запанувала глибока, непорушна тиша. Потім Маторі підвівся, збираючись, очевидно, виголосити промову. Прибравши величну позу, він пильно й суворо оглянув усіх присутніх. Однак вираз його очей мінявся залежно від того, на кому вони зупинялися. На своїх прихильників він дивився хоч і строго, проте не грізно, а супротивникам його погляд, здавалося, загрожував неабиякими прикрощами, коли вони наважаться викликати гнів такого могутнього вождя.

Але хоч який тетон був пихатий і самовпевнений, він не втратив властивої йому проникливості та хитрості. Кинувши виклик усьому племені й довівши таким чином своє незаперечне право на вищість, він ніби трохи полагіднішав, і погляд його став не такий лютий. Тільки тоді, посеред мертвої тиші, він заговорив, змінюючи тон відповідно до того, про що йшлося та до яких ораторських засобів він удавався.

— Хто такий сіу? — розважливо почав вождь. — Він володар прерій і господар усіх її звірів. Риби в Річці 3 Каламутними Водами знають його і припливають на його голос. Він лисиця на раді, зір у нього, наче в орла, а б'ється він, як сірий ведмідь. Дакота — мужчина! — зачекавши, поки вщухне схвальний гомін його одноплеменців, потішених такими приємними порівняннями, тетон вів далі: — А хто такий пауні? Злодій, що обкрадає жінок; червоношкірий без відваги; мисливець, який канючить в інших дичину. На раді він — білка, що стрибає з місця на місце; він — сова, що никає преріями вночі; а в бою він — довгоногий лось. Пауні — жінка.

Він знову замовк, бо з кількох горлянок вихопився захоплений крик, і слухачі почали вимагати, щоб ці образливі слова переклали тому, хто був мішенню цієї уїдливої зневаги. Прочитавши наказ у погляді Маторі, старий скорився. Тверде Серце похмуро вислухав і, очевидно, вирішивши, що його час говорити ще не настав, знов утупив погляд удалину. Промовець дивився на його обличчя з таким виразом, що зрозуміло було, яка в його грудях палає невгасима ненависть до цього єдиного в преріях вождя, котрий перевершив його славою. І, вражений тим, що не зміг допекти ворогові — цьому хлопчиську! — він перейшов до важливішої справи, яка могла, на його думку, розпалити лють індіанців настільки, що вони підтримають його жорстокі наміри.

— Якби землю заполонили ні до чого непридатні пацюки, — сказав він, — то не залишилось би місця для буйволів, які годують і вдягають індіанця. Якби пауні заполонили прерію, то нозі дакоти не було б куди ступити. Вовк-пауні — пацюк; сіу — могутній буйвіл; тож хай буйволи розтопчуть пацюків і звільнять місце для себе. Брати мої, до вас промовляв малий хлопчак. Він казав, що волосся його не посивіло, а припало памороззю; що трава не ростиме на тому місці, де вбито блідолицього. А чи знає він, якого кольору кров у Великого Ножа? Ні! Мені відомо, що не знає; він ніколи не бачив її. Який дакота, крім Маторі, вбивав блідолицього? Жоден. Але Маторі мусить мовчати. Коли він говорить, усі дакоти затикають вуха. Ті скальпи, що висять над його вігвамом, здобули жінки. Їх здобув Маторі, а він жінка. Його вуста мовчать. Він чекає свята, щоб співати серед дівчат.

Вождь сів, наче більше не збирався говорити, хоч у відповідь на такі принизливі слова почулися співчутливі та обурені вигуки. Гомін голоснішав, охоплюючи дедалі більше слухачів; здавалося, на раді от-от спалахнуть суперечки, але тут Маторі підвівся і знов заговорив, цього разу гнівним і збудженим гоном воїна, що закликає до помсти.

— Хай мої молоді воїни пошукають Тетао! — вигукнув він. — Вони знайдуть його продимлений