Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Що трапилося? — спитав ватажок, рвучко поставивши його на землю.

— Ні!.. Нічого!.. Але… — спантеличено забелькотів «борсук».

— Патруль прибув? — намагався повернути його до тями ватажок.

— Так! На них напала ведмедиця…

— То вони в неї стріляли?

— Ні… тільки налякали її.

— Ага! Отже, це звідти долинали постріли! — сказав худорлявий.

— Так… але я бачив ще когось.

Чоловік із шрамом дуже зацікавився:

— Кого?

— Чабана! Він повернувся і сидить зараз, балакає з солдатами…

— Де?

— На осонні перед фортецею.

— Так… так… Як не тепер — то ніколи. Знаєте, що треба робити?

Помічники запитливо глянули на шефа.

— Кожному по кімнаті. Ми неодмінно мусимо знайти другий вихід… Ми не повинні втрачати жодної хвилини…

Заперечувати вони не зважувалися. Худорлявий тільки додав:

— Аби в нас була вища драбина…

— Я не думаю, що вона нам потрібна… Не драбина, а… — чоловік із шрамом постукав себе пальцем по лобі: — Голова! Ось що нам треба!

Він пішов, залишивши тих двох, нерішучих і здивованих.

— Навіть визнає, що в нього теж її нема, — пробурмотів худорлявий.

— Ти краще пильнуй свого діла, — осадив його співрозмовник. — Мені геть не до вподоби такі справи. Маєш щось проти нього — скажи йому відверто в вічі.

Худорлявий здригнувся:

— Ніби ти не так само думаєш…

Чоловік із борсуковими очима якось презирливо глянув на нього:

— Їй-богу, ти сам на це напросився!.. Але нема сенсу марнувати час. Аби швидше знайти той таємний вихід… Нас може чекати несподівана розв’язка…

Не гаючись, вони попростували в замок.

З

Дівчина в білому лежала на ліжку, Філіппе сидів біля її ніг. Очі в неї заплющені, білі руки, ніби крила, молотили повітря. Одна-єдина думка переслідувала її, а вона навіть не мала сили перенести її до зошита в шкіряній обкладинці: «…сьогодні або завтра настане й для мене вирішальний день. А в мене одне лиш бажання. Я так давно благаю, щоб воно сповнилося, так давно прагну цього… У мене навіть бракує сміливості перенести його на папір… і я прошепочу його тихенько на вухо Філіппе…»

Отже, бажання дівчини ніхто не почув. Але хіба його не знає ця велика біломармурова кімната? Хіба мало разів шепотіла вона його і високому склепінню, і плитам на долівці, і блискучим нішам, і холодним стінам?

Дівчина стрепенулася.

— Ти нічого не чув, Філіппе? — спитала вона з острахом.

Вона притихла і напружила слух. Німо, поволі збігали хвилини. Філіппе стрибнув з ліжка, підійшов, вигинаючись, до зачинених дверей і клубочком згорнувся біля них. Дівчина в білому несвідомо рушила за котом, дійшла до дверей, зупинилася.

— Тс-с! — прошепотіла вона. — Здається, з того боку хтось є…

Кіт притулився до її ніг — так він робив тоді, коли хотів її заспокоїти.

Дівчина в білому ковзнула рукою по мармуровому квадрату, взялася за край дверей і раптово смикнула.

В отворі з’явилося обличчя чоловіка із шрамом.

4

Після коридора у формі хреста Віктор зрозумів, що вони опинилися в замку, який намалювала дівчина в білому. Черешняки стояли на перехресті двох коридорів, викладених мармуровими плитами. Полонянка прислала їм напрочуд детальний план. На ньому позначені кожні двері, дивовижно точні віддалі, співпадала навіть кількість мармурових плит. І незважаючи на все, — ні знаку, ні голосу, ні сліду, нічогісінько. Немов сотні літ ніхто не переступав порога замку. Ніби якась галюцинація. Загадка замку й дівчини в білому болісно обсіла черешняків. Вони гадали, що все з’ясується, коли прибудуть до замку, що таємничість розвіється, мов пилюка на мармурових стінах. А тут навпаки — загадки стали ще таємніші.

— Не поспішаймо поки що ні з якими висновками, — сказав Віктор. — Передусім треба обстежити всі приміщення замку.

Повернувшись до початку коридора у формі хреста, черешняки зупинилися біля двох дверей поблизу входу: праворуч чи ліворуч?

— Куди ти вважаєш, Тіку, треба спершу? — спитав Урсу.

Тік завагався лише на мить, потім вирішив:

— Праворуч.

Великі металеві двері вкривав товстий шар іржі. Урсу наліг на них з усієї сили, і вони відчинилися. Руки в хлопця стали червоні, а на білий мармур сипнула іржава пилюка.

— Тут нікого не було, — сказав Віктор, перш ніж переступити поріг. — Принаймні щонайменше кілька століть у ці двері не заходив ніхто.

Черешняки зайшли всередину: просторий куб, білий, світлий, але сумний. Вони впізнали кімнату за малюнком дівчини в білому. Ті самі розміри, ті самі видовбані в стінах ніші, та сама дивна мармурова колона посередині приміщення. З єдиною відміною — кімната умебльована, чи, вірніше, була колись умебльована. Кілька спорохнявілих від часу крісел стояли віялом перед балдахіном, від якого залишилося тільки тоненьке плетиво бронзових стояків та скелет піддашка над рештками князівського ложа. Усе, що колись було полотном, тканиною, шкірою, кольором, — перетворилося на прах. Залишилися тільки якісь сіро-попелясті ганчірки та кілька мідяних жолобів, що їх не встиг знищити час та не розтягли хижі птиці. Біля однієї ніші чорний мармуровий столик з вигнутими металевими ніжками ще зберігав князівський вигляд. На столикові дрімала дивовижна срібна амфора, оточена десятком позолочених келихів, — усі високі, всі на одній ніжці, от ніби сторожа. В одній з ніш припадали сизим пилом емальовані вази та багато позолочених столових приборів.

Нічого — ні слід, ні якийсь знак у пилюці — не вказувало, що сюди хто-небудь заходив. Черешняки з хвилюванням, з трепетом, з шанобливим мовчанням розглядали цю