Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Навіть довше! — відповів крем’язень, докладаючи всіх зусиль.

Віктор не вагався. Не обізвавшись і словом, він притьмом стрибнув у той отвір. Опинився там швидше, ніж його друзі встигли здивуватися. Біля зовнішньої ручки воріт знайшов ще одну ручку, в стіні. Швидко захопив ручку воріт мотузкою, просилив її через другу і почав тягнути. Коли двері притулилися до стіни, зав’язав вузол. Дорога була вільна. Урсу ледь передихнув після напруги і підійшов до Віктора, присвічуючи ліхтариком униз.

Яма була не дуже глибокою. Всього лише метрів п’ять-шість. Але на дні стирчали всякі гостряки — каміння і зброя. Хоч дещо з того заіржавіло та притупилося, все одно воно могло легко прохромити будь-яке тіло, що потрапило б туди.

— Бр-р! — здригнулася Марія. — Але ж і жорстокі були мешканці замку! Вони не залишили жодного шансу на порятунок. А як ми перейдемо?

Тік не чекав запрошень. Він, наче кішка, перестрибнув на другий бік. Цомбі одразу за ним. Перейшов і Урсу на той бік, щоб підстрахувати чийсь невдалий стрибок. Стрибнула Лучія, потім Марія… Залишився Дан, який ніколи в житті не стрибав на віддаль далі одного метра і якого не стільки списи на дні ями, скільки інші списи, що шпигали в м’язи та суглоби ніг, робили нерішучим.

— Нема іншої ради! — плутано жартував він. — Ми мусимо розлучитися. Тут не можна спорудити містка…

— Нема нічого простішого! — відповів Урсу. — Вікторе, кинь йому мотузку.

Ніхто не здогадувався, що задумав Урсу. Крем’язень уперся ногами у найвужчому місці, потім перекинув тіло через яму, схопившись руками за протилежний край виступу. Тіло спружинилося на руках і ногах, аж поки зайняло горизонтальне положення. Місток готовий!

— Іди швидше! — гаркнув Віктор на Дана, що дивився недовірливо на всю сцену. Хворий отямився, швидко поставив ногу на потилицю Урсу і, тримаючись руками за мотузку, перейшов на протилежний бік. Там він м’яко опустився Вікторові на руки.

— Аби ти не крикнув, то я ніколи в житті не взяв би участі в подібному вбивстві. Ти чудовисько! І ти, і він!

Урсу стояв біля них, і хоч обличчя його не було видно, усі зрозуміли, що він веселий:

— Але ж ти легкий, наче пір’їна. Я тебе навіть не відчув. Коли ж це ти так охляв?

— Тоді, як переходив, — у тон йому відповів Дан.

І справді, для Урсу цей живий місток був дрібницею. Віктор розв’язав мотузку, і двері зачинилися.

— Ходімо!

Тунель здавався безконечним. Ніде в суцільній темряві ні смужечки світла. Ніякого натяку на близький кінець дороги. Потік повітря такий же пронизливий і холодний. Черешняки спокійно долали його. Бо йшли вони не по воді, а по твердій кам’янистій дорозі до білого мармурового замку, що, мов магнітом, притягав їх до себе.

Подекуди від тунелю відходили рукави. Віктор обережно пройшов уперед по одному з них і опинився на краю якоїсь прірви. «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде», — написав мудрий логофет у старовинному документі. Не варто було звертати з прямої дороги. Він повернувся, і лицарі світла пішли далі. Ще одні ворота, схожі на перші, з’явилися попереду. Яка небезпека чатує тут? Аби їх не попередив співчутливий логофет…

Віктор ледве встиг торкнутися ногою дверей, як у підземному коридорі звалилася лавина каміння. Коли все затихло, Віктор знову прочинив двері. За самісіньким порогом була яма, майже засипана камінням. Така сама пастка, як і біля перших дверей. Для того, хто потрапив би в неї, яма стала б могилою.

Обстеживши перешкоду, юнаки розкрили й механізм, який викликав обвал. Каміння лежало у виямці над дверима. Один із каменів упирався на металеву платформу, двері, відчиняючись, повертали й платформу, тоді основний камінь котився вниз і тягнув за собою решту каміння. Обвал!

— Ця пастка — документ із печаткою! — сказав Віктор. — Ніхто тут не ходив дуже давно. Навіть той, хто знав таємниці замку. Біля перших воріт пастки можна уникнути, так само як і падіння каменя, але тут кожен мусив би відчиняти двері, і тоді неодмінно звалилось би каміння.

— У якому ж столітті пройшов тут останній мешканець замку? — замріялася Марія. — І як він був одягнутий?

— Щоб це знати, — стрепенувся Дан, — ми повинні спершу дістатися до замку!

І черешняки знову рушили темним ходом, якому, здавалося, не буде кінця-краю.

6

Дівчина в білому стежила через прочинені двері своєї кімнати за тим, що відбувалося у внутрішньому дворі замку. Троє чоловіків неспокійно ходили з одного кутка двору в інший. Чоловік із шрамом курив цигарку за цигаркою. Говорив тільки він. Жестикулював і стискував кулаки, ніби виливав на когось свою лють. Коли він проходив повз її двері, дівчині в білому вдалося почути кілька слів.

— …будь що буде!.. Саме зараз, коли ми маємо в тому велику потребу… коли можна було б відкрити напевно…

Більше вона не почула. Хода віддалилася. Дівчина знову причаїлася. Чоловік із шрамом жестикулював. Інші двоє не зронили й слова. Його слухали і тільки іноді згідливо кивали головами.

Усі троє зупинилися під зубчастою стіною. Чоловік із шрамом говорив щось «борсукові». Рука його показувала на східці, що вели нагору, потім із силою рубнула повітря. «Борсук» кивнув головою, навіть відповів щось. Одразу ж поруч із ним став і худорлявий.

— Тс-с! Філіппе, мовчи! — прошепотіла дівчина в білому. — Дивись крадькома. Зараз має відбутися щось серйозне…

«Борсук» почав лізти на стіну. Було зразу видно, що він не звичний до такого заняття. Підйом для нього виявився справжньою мукою. Полонянка стала глядачем на виставі комічної акробатики і ледве стримувала сміх. Руки, ноги й тулуб його не узгоджувалися в рухах, і то була кумедна, гротескна, ба навіть небезпечна сцена, бо вже біля самісіньких зубців «борсук» спіткнувся і завис на одній руці.

Діставшись нагору, він передовсім ліг горілиць і почав глибоко дихати, ніби запасався