Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

Нарешті став на коліна, перехрестився й почав просуватися на чотирьох до краю стіни. Діставшись до одного з відгалужень, махнув рукою тим, що внизу, і сів за кам’яною пірамідою — явно з наміром поспостерігати за чимось.

Чоловік із шрамом сказав йому щось і пішов разом з худорлявим до потоку на протилежному кінці двору.

Чоловік із шрамом пильно оглянув стіну за потічком, перекинувся кількома словами з сухорлявим і зненацька втупився поглядом у потайні двері, з-за яких стежила дівчина в білому.

Полонянка здригнулася. їй здалося, ніби їхні погляди схрестилися. Дівчина безшумно зачинила двері й повернулася до ліжка.

— Тс! Прикинемося, ніби ми нічого не знаємо, Філіппе. Невже він помітив?

Поволі спливали хвилини. Двері не відчинялися. Після тривалого чекання дівчина злізла з ліжка й підійшла навшпиньки до потайних дверей. Притулила вухо, але не почула знадвору нічого. Почекала ще кілька хвилин, потім підняла руки до дверей. Схопила пальцями за край і легенько потягнула. Двері не рухалися. Вона потягнула дужче. Не піддаються… Смикнула з усієї сили — двері залишилися непорушними.

— Вони замкнули нас! — закричала дівчина в білому.

Вона метнулася до металевих дверей посеред мармурової стіни. Як завжди, цього разу двері теж були замкнені. На кілька хвилин дівчина ніби закам’яніла. Потім почала ходити. Ніби звільна, байдуже. А по щоках текли великі сльози…

7

Черешняки йшли вперед темним тунелем. Ніяких воріт більше не траплялося по дорозі. В одному місці тунель піднімався на кілька сходин. Віктор перерахував їх. Сім. А ці сходи, часом, не своєрідні ворота? Мабуть, так. Він обстукав альпіністською палицею першу сходинку. Звук важкий, глухий. Друга — те ж саме. Третя — такий самий звук. Четверта вже дзвеніла інакше. Так само і п’ята. І шоста. Остання знову задзвеніла важко, глибоко. Різниця в звуках, очевидно, не випадкова.

— Нова пастка? — спитав Тік.

Замість відповіді Віктор ударив каблуком у четверту сходинку. Відчув, що нога провалюється в порожнечу, а порожнеча утворилася на місці трьох сходин, які зрадливо звучали при обстукуванні.

Яма, що розверзлася, була глибока. Справжня прірва! Як і інші пастки, ця теж — остаточне засудження до смерті!

— Бр-р! Яка жорстокість! — здригнувся Віктор. — Замок настільки добре захищений, що йому не потрібна охорона. Навіть коли б якийсь воїн або подорожній і потрапив у цей вхід і хотів розкрити таємницю, то тут і залишив би свої кості. Хай би він навіть уник першої пастки, все одно, мабуть, набрався б такого страху, що не знав би, як вийти звідси. Йому вже було б не до таємниць.

— Яма не дуже широка, — сказав Урсу. — Через неї можна легко перестрибнути.

Проте крем’язень зупинився над отвором, щоб допомогти дівчатам і Данові та й взагалі всіх підтримувати.

Підземний хід був прямий. Нарешті десь у глибині завиднілася малесенька голуба пляма. Черешняки прискорили ходу, впевнені в безпомильних вказівках логофета Крістаке Зогряну. Голуба пляма наближалася. Це кінець тунелю. Урсу поспішив випередити Віктора. Бо він завжди звик перший робити розвідку. І то щастя, що поспішив. Удар, замість голови чи шиї, дістався рюкзакові. Хлопець здивовано оглянувся й побачив, що на нього впав велетенський, поїдений іржею меч. Через кількасот років лезо його, може, й нездатне було рубати. Але колись, падаючи, меч міг би розчерепити голову.

Халепа Урсу з її чудернацькою розв’язкою звеселила черешняків.

— Як же ми не здогадалися, що вихід — теж ворота! — сказав Віктор напіввесело, напівсерйозно. — А це ж так просто… Яка може бути довжина тунелю?

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять! — видихнула Лучія.

Усі здивовано витріщили на неї очі. Всерйоз її сприйняв тільки Урсу.

— Не може бути. Тут не більше восьми кілометрів…

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків! — відповіла Лучія.

— Ти збожеволіла? — дорікнула Марія. — Невже ти рахувала?

— А що ж було робити? Мені вже так набридло ваше базікання, що я вирішила за краще зайнятися корисною справою. І почала рахувати кроки. А в балачки не встрявала. Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків на сімдесят сантиметрів… Скільки буде, Урсу?

— Сім тисяч дев’ятсот і десь п’ятдесят метрів… Але одну хвилинку… Точно: сім тисяч дев’ятсот сорок чотири метри. Майже вісім кілометрів.

— Ух! Санта Лучія! — не втримався від похвали Дан. — Ти нічого не навчилася за всі наші походи. Навіщо тобі рахувати, якщо поруч є Урсу? Коли ти вже вилікуєшся?

Черешняки вийшли на світло. Вони подолали ще кілька східців і опинилися на скелястому плато, яке притулилося до гриви зі стрімкими урвистими стінами. Вони стояли на дні якоїсь котловини, оточені зусібіч велетенськими, неприступними горами, швидше на дні прірви, куди зважувалися залітати хіба орли. Посередині здіймалося нагромадження гострих, гордих, погрозливих скель…

— Фортеця Орлів! — захоплено вигукнув малий.

І враз кам’яний острів посередині прірви перетворився на фантастичну і неприступну природну фортецю. Водночас у синяві неба над погрозливими скелями почав ширяти орел, ніби відгомін минулих століть.

Був полудень. Велетенська улоговина виповнилася сонцем. Хтось згадав за обід. А один черешняк із мрійливими очима і золотистим чубом просив усіх зупинитися лише біля входу до фортеці, під ворітьми замку.

Опоряджений рукою людини гребінь, яким ішли черешняки, скидався на справжній місток між тунелем і фортецею. Майже три кілометри тягнулася кам’яна дорога по осонні до воріт фортеці. Скелі були прорізані просто посередині. Цей проріз і правив за вхід до фортеці. Але ніде не видно було ні замку, ні колон, ні аркади, ні князівської вишуканості та царської величі. Усе мовчазне, грубе, дике, так, як і розпорядилася природа.

Черешняки зупинилися, поскидали речові мішки і з вивільненими руками, наче крилами, з посвітлілими очима стояли перед фортецею.

— Перший привал, щоб поновити сили й набрати форми… — сказала Лучія.

— Потім ми тріумфально ввійдемо до фортеці!.. — зрадів Дан.