Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

У його словах бриніло таке відчайдушне переконання, що вони самі собою повинні були б вирятувати Урсу. Обличчя черешняків проясніли. Спазми та конвульсії Урсу ніби вщухли й припинилися. Але піт линув ще рясніше. Глибокий вдих… Тіло Урсу лежало нерухомо. Тік відчув, що рука, яку він тримав, обм’якла. Він уже ладен був закричати, коли почув голос Віктора:

— Усе! Минулося все… Ох, якого я страху натерпівся!.. Не знаю, чи знайдеться в світі людина, котра витримала б цю отруту… І ще так близько від серця…

Урсу почав дихати рівно. Риси його обличчя розгладилися. Організм переміг у борні з безжальною отрутою.

— Жоден лікар не повірить, якщо йому розказати, — вів далі Віктор. — Рогата гадюка — найотруйніша змія з усієї цієї гиді.

Хворий на кам’яному ложі поворухнув рукою. Всі втупилися в нього. Він отямився, але очей не розплющував. Чекав, поки минеться запаморочення. Дуже боліла голова і пекло в горлі. Але думки просвітліли, він пригадав усі подробиці… Почекав ще кілька хвилин… Відчув, що до нього вертаються сили, минає біль, знов почув усі звуки і навіть калатання власного серця…

Хлопець розплющив очі й скочив на ноги, ніби підкинутий пружиною. Глянув, усміхаючись, на друзів. Він боявся потоку слів, не хотів, щоб йому співчували. Тому почав перший:

— Ви що, злякалися? Я просто сп’янів…

— Урсу! — докірливо обізвалася Марія. — Що ти базікаєш?

— Яке базікання? Коли ти вважаєш мене базікою, то клянуся, що більше ніколи не візьму в рот спирту… нерозведеного! І вам не раджу того робити. Бр-р… дуже міцний… У роті ніби палає все…

Віктор зрозумів Урсу і вирішив допомогти йому:

— Ось бачиш! А ми вже подумали… Наступного разу ти й не побачиш у мене спирту, хай тебе покусає навіть сотня рогатих гадюк. Не тобі треба давати спирт, а їм, бідолашним. Я впевнений, що вона, вкусивши тебе, здохне за півгодини.

На обличчях черешняків знов розквітли усмішки. Крем’язень раптом спитав:

— Ну, а як замок? Чи ви берегли мій п’яний сон?.. Бувши на вашому місці, я привів би вам зараз сюди дівчину в білому…

Слова Урсу повернули добрий настрій і веселість черешнякам. Тік на ті дві години забув про дівчину в білому. А тепер вона знову заполонила його думки.

— Усі готові? — удавана суворо спитав Віктор. — Хто зна, що нас чекає попереду… Лучіє, як твоя нога?

Лучія не відчувала ніякого болю. Отруєна кров так швидко була видалена, що нога навіть не напухла. Боліло тільки там, де Урсу стискував пальцями.

— Ну! Як нога?

— Так, ніби нічого й не було, — усміхнулася нарешті Лучія.

— А як голова, Урсу?

— Теж так, ніби нічого й не було…

— Щоб ти тільки не загубив її зовсім, — невинно додав Дан, але, побачивши, що Урсу зашарівся, поспішив пояснити: — Сьогодні вранці тобі її ледь не зрубав меч… потім Лучія… тобто… Ну, досить!

— Дивися, щоб я з твоєї голови не зробив конуса, — прошепотів Тік на вухо Данові.

— Як? — Дан здивовано нахилив вухо до шибеника.

— Дуже просто! Кулаком! — уточнив малий.

Ніхто не звернув уваги на перешіптування двох черешняків.

— Речі беремо з собою? — спитала Марія.

— Як хто хоче, — відповів Віктор. — Краще взяти. Гаразд? Ми ввійдемо в замок разом із сутінками.

2

Чоловік із борсуковими очима вже кілька годин сидів у кам’яній щілині й пильнував. Певний час він нічого не бачив. Ніщо не порушувало лісової тиші. Він дорікав подумки чоловікові із шрамом, адже той прирік його на це безглузде, смішне й незручне чатування. Фортеця була така засекречена й неприступна — то навіщо ж розвідка тут, на стіні?

Він надумав уже був спускатися, коли помітив якусь метушню в лісовій гущавині. Плаєм піднімався військовий патруль. Люди йшли, не поспішаючи, закинувши зброю на плечі; хто вдивлявся в кущі, хто позирав у бік фортеці. Коли дійшли до галявини, посеред якої здіймався горб, зупинилися, потім вилізли всі на горб і почали оглядати місцевість. Один із них, очевидно, помітив щось, бо впевнено махнув рукою. Усі подалися туди, обійшли скелю, ніби навмисне вийшли з поля зору спостерігача, що сидів на стіні, але дуже швидко повернулися. Тепер вони йшли цепом, тримаючи зброю напоготові, ніби перед атакою на ворога.

Незабаром чоловік із борсуковими очима побачив і ворога, якого вони намагалися прогнати. Це була висока й дужа бура ведмедиця. Вона лютувала. Її потурбували, мабуть, тоді, коли вона саме бавилася з ведмежатами. Лють погнала її на солдатів. Чоловік із борсуковими очима бачив, як ті підняли зброю, і тут-таки прогриміли постріли. Налякана гуркотом, від якого їй позакладало в вухах, та свистом куль, ведмедиця злякалася і швидко подалася назад.

Невдовзі патруль попростував далі дорогою до Фортечки. Потім чоловік із борсуковими очима побачив, що солдати зупинилися на осонні, ніби зібралися відпочивати. Вони розсілися на траві, один дістав із ранця серветку й кілька пакетів, інший пляшку, ще один запалив цигарку.

«Борсук» знову наготувався спускатись, коли до його слуху долинув переливчастий свист десь із-за фортеці. Він повернув голову й побачив удалині чабана. Той свистів, очевидно, щоб відігнати лісових звірів або щоб легше було йти. З бесагами за плечима, з гирлигою в руці, він ішов, ніби просто прогулювався. Поминув зубці стіни, навіть глянув на щілину, але придивлявся не дуже пильно й не дуже довго, бо почув гамір у долині й помітив солдатів на осонні. Він прискорив ходу, наче квапився на цю зустріч, а підійшовши, скинув бесаги і всівся на траву біля солдатів.

Розвідник на стіні зафіксував усе, ніби сфотографував. Тепер уже не вагався жодної миті: пора спускатися. І знову почалися муки. На кожному східцеві зупинявся й проклинав свої гіркі дні. І так захопився прокляттями та пекельним спуском, що навіть не помітив товаришів, які підійшли до стіни й стояли під нею.