П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади — скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому в дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.

І Дік Сенд попрямував до піроги.

Ріка тут була завширшки триста — чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.

Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:

— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?

— Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.

— Але на правому березі?

— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.

— Візьми рушницю…

— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.

— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Уелдон, мовби передчуваючи щось лихе.

— Ні, я поїду сам, — відповів юнак. — Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.

Дік Сенд одштовхнувся від берега.

Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, і всі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала ріку майже впоперек.

Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.

Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.

А вони вже зірвали трав'яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.

Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега.

Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.

Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть…

— Тікайте! — гукнув Дік Сенд до місіс Уелдон. — Тікайте всі!

Але ні місіс Уелдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.

Тікати? Для чого? Не мине й години, як дикуни їх наздоженуть…

Дік Сенд це зрозумів. І раптом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив — г і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.

Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів…

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються…

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.

Пірога перекинулася.

Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок.

Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук…

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедікт і Геркулес підбігли до нього.

А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег.

Розділ XX

ЕПІЛОГ

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, в гирлі Конго. Це були не работорговці, а португальські купці, що везли до Європи слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли даль

Їм таки справді поталанило! Дік Сенд не зміг би спуститися на плоту за течією. Коли Стенлі їхав од Нтамо до Йєллали, він нарахував на своєму шляху шістдесят два водоспади. Ні човен, ані пліт тут би не пройшли. А згодом, через чотири роки, відважний