П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме.
Вони завели розмову про бідолашних Геркулесових товаришів: старого Тома, його сина Бета, Актеона і Остіна. Їх погнали в область Великих Озер. Геркулес бачив їх у невільничому каравані. Якийсь час він ішов назирці за караваном, але дати їм знати про себе не вдалося. Отак їх і погнали. Пропали хлопці! З очей у Геркулеса покотилися сльози.
— Не плачте, друже мій, — сказала місіс Уелдон. — Нумо сподіватися, що ми з ними ще побачимося.
Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.
— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?
— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.
— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік. Сенд. — Ці негідники, безперечно, мають намір затягти містера Уелдона в пастку. Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. А коли Алвіш з'явиться по свої сто тисяч доларів…
— То він дістане сто тисяч ударів палицею по голові, старий мерзотник! — вигукнув Геркулес. — Я сам розрахуюся з ним!
Ні, про повернення місіс Уелдон до Казонде не могло бути й мови. Отже, треба випередити Негору. Дік Сенд вирішив добре все обміркувати, щоб неодмінно досягти мети.
От нарешті йому й випала нагода здійснити давній задум: спуститися за течією річки до океанського узбережжя.
Ця річка текла на північ і, можливо, впадала в Конго. В такому разі, замість прибути до Сан-Паулу-ді-Луанда, вони допливуть до гирла Конго. То нічого: в гвінейських колоніях вони дістануть таку саму допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.
Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей114. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати? Пірога не була схожа на вузенький човник, якими тубільці звичайно плавають по річках. Вона була понад тридцять футів завдовжки й чотири завширшки. На таких пірогах можуть сидіти по кілька веслярів. Як линуть вони по воді!
Місіс Уелдон та її супутники зручно розташувались У пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом.
Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав'яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав'яним острівцем серед інших плавучих острівців. Навіс уводив в оману навіть птахів, і на нього часто сідали подзьобати зернят чорні чайки з червоними дзьобами — «аррінгас» — та білі й сірі зимородки.
Зелений навіс захищав пасажирів піроги і від пекучого сонця.
Така подорож була не дуже стомлива, однак і не зовсім безпечна.
Мандрівники мали добувати харч на щодень. Доводилось не тільки ловити рибу в річці, а й полювати на берегах. Дік Сенд мав з вогнепальної зброї лише рушницю — її взяв з собою Геркулес, коли втік під час атаки на термітник, — та невеличкий запас набоїв. Коли просунути рушницю крізь трав'яне прикриття, може, пощастить стріляти більш влучно, ніж із засідки.
Пірога пливла за течією із швидкістю близько двох миль на годину. Дік Сенд сподівався, що вони пройдуть миль п'ятнадцять на добу. Але така швидкість вимагала від стернового невсипущої пильності, щоб учасно та спритно обминати перешкоди: підводне каміння, мілини, стовбури дерев. До того ж, попереду на шляху мандрівників могли постати пороги й водоспади, яких рясно на африканських річках.
Дік Сенд знов узяв на себе обов'язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав'яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла.
Місіс Уелдон лежала на підстилці з сухого листя, поринувши в свої думки. Кузен Бенедікт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звичкою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було…
Малий Джек розумів, що галасувати не можна, але рухатись йому ніхто не забороняв, і він, наслідуючи свого друга Дінго, лазив на чотирьох по пірозі.
Протягом перших двох днів місіс Уелдон та її супутники харчувалися тими запасами, що їх Геркулес зібрав перед від'їздом. Тільки вночі Дік Сенд робив зупинку на кілька годин, щоб перепочити самому. Але він не сходив на берег. Дік не хотів ризикувати даремно і твердо вирішив висідати тільки тоді, коли треба буде роздобути харчів.
Поки що вони пливли без пригод. Річка була футів сто п'ятдесят завширшки. Вниз пливло кілька острівців. Вони рухались з такою самою швидкістю, що й пірога, і Дік Сенд не боявся зіткнутися з ними.
Край здавався безлюдним. Видно, ця частина Казонде була малозаселена, і тубільці навідувались сюди тільки зрідка.
Береги буяли рослинністю, яка милувала око найяскравішими барвами. Пірога пливла поміж двох нескінченних шерег пишних заростів ластівника, шпажника, лілей, ломиноса, бальзамінових і парасолькових рослин, алое, деревовидних папоротників і запашного папірусу. Місцями до самісінької річки підступав дрімучий ліс. Над водою схилялися копалові дерева, акації з цупким листям, «залізні дерева» — баугінії, в яких стовбури з того боку, звідки віють найхолодніші вітри, обросли лишайником; смоковниці, що, як і мангові дерева, спираються на повітряне коріння, подібне до свай, та багато інших чудових фігових дерев. Верховіття, що сягали сотні футів угору, переплітаючись, нависали над річкою склепінням, через яке не проникало сонце. Подекуди ліани перевисали з берега на берег, утворюючи мости.
27 червня малий Джек побачив, як таким мостом переходила зграя мавп; вони позчіплювалися хвостами на той випадок, якби міст, не витримавши їхньої ваги, обірвався. Джек був у захваті.
