П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Уночі мандрівники вже не чули рикання левів. Тишу порушували тільки жаб'ячі концерти, що їх Камерон порівнював із шумом на верфі, коли конопатять, клепають та свердлять обшивку суден.

Пласка й безліса рівнина обабіч річки сягала аж до далеких горбів, що замикали її на сході й на заході. На ній ріс лише молочай, але не той його різновид, з якого добувають борошнисту масу — «кассаву», а той, що з нього виготовляють неїстівну олію.

Дік Сенд не знав, що вони їстимуть завтра чи післязавтра. Аж тут Геркулес нагадав йому, що тубільці часто їдять зелені пагінці папороті, а також м'якуш стебел папірусу. Сам Геркулес не раз в отакий спосіб тамував голод, коли йшов назирці за караваном Ібн-Хаміса. На щастя, папороті й папірусу тут росло вдосталь. Солодкий м'якуш папірусу припав до смаку всім, а надто малому Джекові.

Щоправда, це була не вельми поживна їжа, та наступного дня завдяки кузенові Бенедікту мандрівники мали кращий харч.

Відтоді як кузен Бенедікт знайшов «Hexapodes Benedictus», що мав увічнити його ім'я, він знову перейнявся завзяттям. Сховавши комаху в безпечному місці — на головку капелюха, — учений використовував кожну зупинку для своїх ентомологічних пошуків. Якось, нишпорячи у високій траві, він сполохав пташку, що мала незвичайне пір'я.

Дік Сенд хотів був застрелити пташку, але кузен Бенедікт закричав:

— Не стріляйте, Діку, не стріляйте! Однаково цієї пташки не вистачить на п'ять душ!

— Зате її вистачить Джекові! — відповів Дік Сенд, знову цілячись у пташку, яка не квапилась летіти геть.

— Ні! Ні! — вигукнув ентомолог. — Не стріляйте! Це «навідниця», вона приведе нас до місця, де є мед.

Дік Сенд опустив рушницю, подумавши, що кілька фунтів меду цінніші, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедіктом він подався за «навідницею». А вона то злітала, то знову сідала на землю, ніби запрошуючи їх іти за нею.

Далеко йти не довелося: в заростях молочаю вони побачили старий дуплястий пень, довкола якого гули бджоли.

Кузенові Бенедікту не хотілося забирати в цих працьовитих перетинчастокрилих «плодів їхньої праці» (так він сказав). Але Дік Сенд був іншої думки. Він запалив жмут сухої трави, викурив бджіл із дупла й набрав чималий запас меду. Залишивши «навідниці» кілька стільників — її частку здобичі, — мисливці повернулись до піроги.

Мед усім дуже сподобався. Але самим тільки медом не наїсися! Мандрівники знов стали мучитись голодом. Аж ось 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що земля встелена сараною. Сарана вкривала траву та кущі товстим шаром. Кузен Бенедікт тут же згадав, що тубільці їдять цих прямокрилих. Мандрівники заходилися збирати «манну небесну». Засмажена на слабкому вогні, сарана сподобалась би й не таким голодним людям, як Дік Сенд і його друзі. Щоправда, кузен Бенедікт, обідаючи, раз у раз зітхав, але їв з великим апетитом і наївся досхочу.

Коли ж настане кінець оцій довгій низці злигоднів? Хоч плисти на пірозі за течією швидкої річки було не так важко, як брести пралісом до узбережжя, однак задушлива спека вдень, вологі тумани вночі та безнастанні напади москітів дуже змучили мандрівників. Час би вже дістатися до місця! Але Дік Сенд не уявляв, скільки ще доведеться їм плисти: тиждень, місяць? Якби річка текла просто на захід, вони давно б уже добулися до північного узбережжя Анголи; але вона повернула на північ. Хтозна, куди ще може повернути річка!

14 липня вранці малий Джек стояв на носі піроги й дивився крізь щілину в навісі. Раптом він побачив на обрії широку смугу води.

— Море! — вигукнув хлопчик.

Серце в Діка Сенда шалено закалатало. Він квапливо підійшов до Джека.

— Море? — перепитав він. — Ні, це ще не море: це, мабуть, велика ріка, яка тече зі сходу на захід. Наша річка — тільки її притока. Може, це сам Заїр?

— Якби ж то так, Діку! — мовила місіс Уелдон.

Якби це був Заїр, або Конго, що його Стенлі дослідить аж через чотири роки, то мандрівники спустилися б за його течією до самого гирла й дісталися б до португальських поселень. Дік Сенд сподівався, що так і буде.

15, 16, 17 і 18 липня пірога пливла сріблястими водами широкої ріки. Мандрівники, як і раніше, намагалися нічим себе не виказувати; пірога, вкрита трав'янистим навісом, і далі здавалася плавучим острівцем.

Ще кілька днів — і настане кінець усім випробуванням пасажирів «Пілігрима»! Кожен з них за цей час мав нагоду не раз довести, який він мужній та стійкий, а надто — Дік Сенд. Юнак, як відомо, був скромний на вдачу, тож навіть і не думав про це, але друзі його думали повсякчас і віддавали йому належне. Можна було сподіватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.

Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя.

Десь о третій годині за північ із заходу долинув глухий шум. Дік Сенд стурбувався і став дослухатись.

Місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедікт міцно спали. Дік Сенд гукнув Геркулеса на ніс піроги й попросив, щоб той прислухався.

Стояла тиха ніч. Не відчувалося навіть подмуху вітерця.

— Це шумить морський прибій! — сказав нарешті Геркулес, і очі його засяяли.

— Ні, — похитав Дік головою. — Морський прибій шумить не так.

— Що ж це таке?

— Дочекаємося ранку — побачимо. А тим часом будьмо насторожі.

Геркулес повернувсь на корму, а Дік Сенд залишився на носі. Шум чимраз гучнішав. Незабаром він перетворився на гуркіт.

Розвиднілося майже відразу. Дік Сенд побачив, що за якихось півмилі нижче по річці в повітрі зависав начебто хмара.

Але це була не хмара. Перші промені сонця спалахнули в ній всіма барвами, і на диво гарна веселка перекинулась з берега на берег.

— До берега! — голосно закричав Дік Сенд, розбудивши місіс Уелдон. — Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.

Розділ XIX

«С. В.»

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста — чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.

На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя.