Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
На посвіті тільки починала розгоратись купа тонких трісок, і червоне, нестале світло стрибало по всій великій хаті. А в тій хаті була прездоровенна піч з усякими причілками, запічками, стовпчиками та закомарками. Довжелезний піл добре закривав старосвітський витертий і побитий міллю килим і запинало з грубої дерги.
На столі блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового насіння. При столі на лаві сиділа невеличка молодиця. Боса, у довгій сорочці з набійчатим подолом, з рукавами з червоною набійкою. І не в очіпку, і не в намітці, а пов'язана квітчастим темним платом. З кінцями, зав'язаними ріжками на потилиці. Тільки гості ступили через поріг, вона хутко піднялась.
Козак і хлопчик зняли шапки, перехрестились на ікони і тоді привітались:
— Добрий вам вечір та мир вашій хаті!
Господиня вже стала до молодиці і вони удвох ледь не в пояс поклонились гостям. Запросили до хати гостювати.
Омелько з подякою вклонився і поклав торби і знаряддя і пакунок на лаву. Витяг макуху і поклав на стіл:
— Це тобі, Палажко, і твоїм хлопцям!
— Вони в сусідів зірку роблять. Там і заночують…
— А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Куліш умієш варити? А щоб куліш був смачніший — заправ олією та товченою щукою. Та не барись. А нам треба коней попорати. У тебе щітки, ганчірки, віничок і обтинач є?
— Все на стовпі висить. Як чоловік поїхав, то я нічого не чіпала.
— А де чоловік подівся? Знаєш?
— А чого не знати? Воював у Лівонії. вони з хлопцями знялись і пішли додому. Та по дорозі щось там заїлись із литвинами. Та так добре, що й досі в узилищі в Слуцьку.
— Овва! Треба його визволяти!..
— Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене гроші візьмуться?!
— Ну добре! Повечеряємо та й поговоримо. І про гроші, і про литовські узилища та княжих суддів… Вода в тебе у сінях свіжа?
— Сьогодні вранці із ручая возили.
— Тоді добре ви, молодиці, господарюйте, а ми пішли та коней попораємо. Омелько взяв з полиці свічку, малому дав глиняного каганця. І вони пішли через сіни у довгу будівлю. Вона була розділена загорожами на стайню і хлів, і саж і курятник!
Коні були мокрі і від розталого снігу, і від поту. Тому тварин треба було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости і копита. І козак і хлопчик старались з усіх сил. Треба було гарливо подбати про мокрих, змучених і голодних коней.
— Синку! Анубо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як немає, хоч ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.
Малий лишив каганець на поличці при стовпові і чимшвидше до хати.
Що і двері в сіни були відхилені, і двері в хату із сіней не були закриті, малий нічим не рипнувши і не гуркнувши, а, як вчив дід Пацюк, пройшов нечутно до світлиці. Став у затінку під мисником. Бо від того що він побачив, його мов окропом облило.
Господиня Палажка під комином у великій мисці розбовтувала кописткою пшоно. Від пшона йшла густа пара. Та невеличка жінка у темнім платі швидкошвидко і дуже переконливо щось торочила. Видно було і без особливого на те розуму, щоб побачити, що вона з усіх сил заговорює господарці зуби.
А тим часом на пристінній лаві, де лежала вся козацька поклажа, з'явилась чорнявенька дівчинка. У дівчинки були такі тоненькі пальчики, що здавалось, ніби це соломинки. І вона тими пальчиками-соломинками вже майже розв'язала сировицю на парчевім пакунку.
Хлопчик нечутно відступив у сіни, з сіней нечутно прослизнув до стайні. — Батьку! та тітка заговорює зуби Палажці. А десь взялось циганча і витягло пакунок. Ну, той, брунатний, що із млина…
— Тс! — Просичав Омелько і поглянув на малого.
Малий аж відсахнувся — у Батька очі посвітлішали, зробились якісь жовті. І в тому жовтому до чорних цяток звузились зіниці.
Омелько обережно, нечутно зняв опанчу, повісив на стовп. Зняв з малого свиту так само тихо і обережно переклав на жердину. І, приклавши до вуст пальця: «Мовчи!», другою рукою згасив свічку. Подивився, а чи безпечно стоїть каганець на поличці і тихо, крадучись, нішов до хати. Тимко навшпиньках — за ним.
Козак тихо, нечутно, відкрив двері і низьким голосом жорстко спитав:
— А хто тут мерців непокоїть?
Дві жінки при печі перелякано обернулись. Дівчинка розв'язала тугий вузол сировиці і, притискаючи згорток до грудей, почала відхиляти з нього край брунатної іскристої парчі. Вона від Омелькових слів шарпонулась і ще сильніше притиснула згорток до грудей. Але з того краю, де парча відхилилась, щось темне і важке вислизнуло і з сухим тріском покотилось на долівку.
І спинилось те щось посеред хати.
І при полум'ї з вустя печі і при яскравім вогні посвіта всі побачили, що це обгорілий, закопчений людський череп. Без нижньої щелепи і з надрубаною лівою вилицею.
Омелько вийняв пістоль із кобури на грудях. Підійшов до жінки в темні платі на голові, наставив на неї зброю.
— Хто з гайдуків лівша?
Та тільки дрібнодрібно трусила головою: «Не знаю»…
Омелько повернув обличчя до блідої Палажки:
— Хто з гайдуків лівша?
— Тільки Семен… Приятель Гната…
Дівчинка вже отямилась і починала відсовуватись по пристінній лаві до мисника, до дверей ближче.
Омелько підійшов до неї. Вклав пістоль до кобури. Рівно посадовив дівчинку на лаві. Взяв її руки і наказав зчіпити пальці і закласти за голову. Подивився малій в очі і сказав дуже тихо, проникливо:
— Ти не розчепиш пальці! І коли ти колинебудь захочеш вкрасти щонебудь, тобі заціпить руки! Сиди!!!
Став над столом, обернувся до жінок.
