Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

почали гуляти над морем… з того чортового Батума ми вже діставались до Акермана два місяці! Бо грек капітан наймався вантажі перевозити і в Сінопі, і в Трапезунді. І аж у Варну запливли, а тільки потім, після всього, дістались до Акерману. У Варні я виграв на торжищі боротьбою купу грошей. Потім у карти обдер до сподніх одного боснякадуку. Грали на честь! Голі до пояса. Щоб ніяку карту ніхто з нас не міг приховати. І крейдою рису на долівці провели, щоб ніхто не підходив, не заглядав і не міг підказати.

А з Акермана потрапив до Молдови. Поки дістався до Поділля, вже сніжком ріллю припорошило.

От бачиш, як буває: я врятував Алі від зміїної отрути. А він мене від погибелі врятував вже після своєї смерті. Врятував у самому зміїному кублі людоловів.

— Батьку! А ви розкажете всевсе, що з вами було дивного в Гішпанії і ще все-все, що з вами було потім?

— Звичайно розповім, синку. Дай тільки час…

— От буде добре! Мені так кортить все взнати, що з вами було в Гішпанії.

— Гай-гай, синку! То страшна країна! Як ото згадаю, так просто здригаюсь.

Там такі всі люди надрочені, гонорові, жорстокі. От хоча б що там пани вигадали. Для забави в загорожу випускають бугаїв. А тоді самі сідають на коней. Ганяються по загороді і штрикають тих бугаїв списами. Поки з бугаїв всю руду не вицідять. Або шпагою б'ють у потилицю. Змагаються, в кого бугай швидше здохне! Тьху! Гидота! Ну скажи мені, синку, хіба худоба на те, щоб її мордувати і калічити?!! Худобою або треба роботу робити, або забивати для їжі. А для забавки не можна ні вбивати, ні мучити! І людей там мучать і тортурами тілесними і знущаннями душі.

Я це швидко зрозумів, у перші дні, як нас чума закинула в Гішпанію.

Десь ми на третій чи четвертий день ішли горами далі від берега. Заночували ми на схилі гори в сухій траві під кущами. Так зручно вмостились. І заснули, мов мертві. Але серед ночі ми всі прокинулись від найдивовижніших, найчарівніших пахощів. Вдихаєш той запах і, здається, вгору летиш. А це виявляється, зацвіли помаранчеві дерева.

— Як наші вишні?

— Ні, це невеличкі дерева. Листя на них таке темне, цупку й лискуче.

Якщо листок потерти, то так гарно пахне.

— А ягоди які на ньому?

— Не ягоди. А золоті яблука, як найбільше наше яблуко. Червоно-золотого кольору. Шкіра на ньому тверда, товста, препахуча! А всередині те яблуко, наче медові драглі. Теж червонозолоті. І деде тверді білі зернини в тих пресолодких драглях. А смачні, смачні й соковиті, як у казці!

Які ми не були зморені, але прокинулись від дивних пахощів і насолоджувались ними на повні груди. Та ще до всього над горами виплив повен місяць! Внизу, ще нижче помаранчевого саду, в густих кущах забили, затьохкали, засвистіли солов'ї!!! І серед чорних куп дерев там білів під місяцем монастир. Із високими кам'яними мурами — колишнє бусурманське текіє. І все те місяць блакитним світлом обливає. А посеред монастиря із чаші вгору водограй б'є, плюскотить. Та солов'ї так б'ють, так тьохкають, що і водограй забивають! І ходять по саду двоє монахів у білих рясах і каптури повідкидали. Ходять і час від часу нюхають квітнучі помаранчі.

Потім ми знов лягли відпочивати. І прокинулись, коли вже був ранок.

Замовкли солов'ї, хоча запах ще злітав до нас угору. А замість солов'їного тьохкання чулось завзяте гупання сокир.

«Ідальго» підповз до самого урвища і прислухався — що там говорять? Він довго прислухався, потім приповз до нас і сказав, що то настоятель монастиря наказав зрубати квітнучі дерева, щоб вони своїм запахом не спокушали ченців, не відволікали ченців від молитов. От такої!

Ну, я розумію: жіночі пахощі чи жіноча краса можуть бути спокусою, відволікати від молитви. Але ж рослина, квітка, якщо вона не отруйна, як вона може бути спокусою?!! Тьху, кати, козолупи латинські! — Омелько спересердя смачно плюнув. Замовчав. Потім натяг вузду.

— А ну, синку, покріпимося та дамо перепочинок, хоч трошки, нашим пробіякам.

Вони спішились на високім гребені на відкритому місці і добре обдивились навколо. Білібілі горби з чорними купами кущів та рідкими високостовбурними гаями. Низьке сіре небо наче надірвалось над обрієм в одному місці. І в ту щілину бризнули золоті промені низького грудневого сонця.

— Батьку! Он на півночі вітряки крутяться. Де ми, Батьку?

— Добрі в тебе очі, синку! І добре дивишся! Це ми підступаємо до Млинів.

— До того мірошника?

— Саме до того.

Козак і хлопчик позатикали рукавиці за пояси. Повиймали вудила з кінських губ. Повдягали їм шальки з вівсом. І коні почали хрупати свою обідню найменшу частку вівса.

А мандрівцям так смакувала вертута з макухою, що вони за раз половину запасу впорали.

Тільки по шматочку дали коням. Як пригощення і нагороду.

Коли знімали шальки і вставляли коням вудила, Омелько спитав:

— Добре запам'ятав дорогу?

— Добре!

— Ну як добре, тоді розкажи, як ми йшли і які ти прикмети запам'ятав?

Коні йшли бадьорою риссю, як і попередньо, а малий переказував Омелькові весь шлях від самого хутора до садиби Гната і далі. Козак уважно слухав, кивав головою, часом невдоволено піджимав губи, чи піднімав угору брови і похитував головою. Тільки раз перебив хлопця:

— Спинись!

Малий натяг вузду.

— Та ні! — Заперечив Баламут. — Я кажу: спинись у розповіді. Бо ти зробив помилку. Коли ми проминули яр із замерзлим ставком на дні, далі стежки завернули праворуч. А ліворуч лишилась у яру здоровенна верба. І біля неї хрест дубовий. Ти бачив хрест?

— Ні, не бачив. Бо я тоді, коли ви завернули коня, слухав про те, як та красуня спідницею накрила святу фігуру та побігла виказати того вашого гідальго! Та як