Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

— Та як?

— А так! Позичимо совісті у Сірка. Під лихву. І віддамо Іванові його ж борг!

— Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо підмога потрібна — зразу кажи!

— Одна підмога — не барися. Збирай просо.

— По Різдві — зразу! Може, пообідаєш? І гречана каша ще тепла, окуні смажені, хлібзагреба, узвар вчорашній…

— Дякую! А от узвару вип'ємо.

Узвар не був холодний. Певно, що оті двоє парубків, які вигулювали козацьких коней, нещодавно привезли із села їжу.

Мірошник визирнув із млина і гукнув одного з хлопців. Той за хвилю піднявся до млина і притяг Василеві перекидні торби. У торби поклали макуху, мішечки з пшоном, в'язку сушених щучок, хлібець-загребу, пиріжки з калиною. Омелько перевірив усе, як воно спаковане. І мовчки і дуже пильно подивився на мірошника. Той мовчки повернувся і поліз угору по рипучих щаблях. І за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатній парчевій тканині. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовтої сировиці.

І мовчки подав Омелькові. А коли Омелько запакував згорток у перекидні торби, мірошник все ж подав голос.

— Значить, зразу після Водохрещі, — Слово «Водохрещі» мірошник сказав із якимось притиском, — ти йдеш до Києва?

— Думаю піти…

Вони тричі поцілувались і побажали один одному веселого Різдва!

Тут і малий вигулькнув, нагадав про себе, повіншувавши мельника з наступаючими святами.

Мірошник розчулився, погладив по голові рукою, що пахла конопляною макухою, і ще дав окремо хлопчикові пирога з пресолодкою калиною!

Коли козак і хлопчик вийшли з вітряка, поселяни так і стояли, як і перед тим. Козак, не відхиляючи з лиця кобки, поклонився, притиснувши руку до серця і з одного помаху був у сідлі.

Малий не втримався і «похвалився» перед селюками. Подав знаки Лискові, щоб кінь став на коліна. Лиско щось не захотів. Тоді Тимко подав знак уголос і ще й рукою додав. Лиско став на коліна. Селяни тільки очі вирячили, а хлопчик вже заліз у сідло і підняв коня!

Спочатку коней пустили короткою риссю. Потім, тільки спустились в опадку і зникли з очей селян, Омелько хльоснув нагаєм тарантоватого бахмата і погнав чвалом навпростець по озимині.

Лиско, наче і його оперіщили нагаєм, рвонув з місця. Малий ледь втримався на коні, щосили вчепившись у кульбаку. Не міг Лиско стерпіти, щоб інший кінь випередив його.

Вони швидко дістались до шляху на містечко, але не поскакали по ньому.

А звернув Омелько свого крапчастого пробіяку на ту стежку, якою гайдуки у неділю вранці погнались за «козою».

По стежці, яка то спускалась, то підіймалась між заростями терну і диких вишень, гнати чвалом коней було небезпечно.

Омелько перевів тарантоватого на коротку рись. І Лиско зразу стишився.

— Синку! А ти уважніше дивися! — З притиском зауважив козак.

— Батьку! Я все запам'ятав, який усередині вітряк. Де мливо стоїть, де борошно, де макуху у козубах складено. А там за скринею у дядька мірошника добра півгаківниця і порохівниця з рогу…

— Ну, ну, ну! Завуркотів! Я про інше. Ти бачив, що я перед помольниками кобки не відхиляв, шапки не скидав, лиця не казав?

— Бачив…

— А ти?

— А в мене свитка без кобки…

— Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й поїхав. Коня тарантоватого, звичайно, запам'ятають. Та перемінив козак коня — і вже не впізнають. Ти неуважно дивився: я не виставляюсь! А із Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурі такого вченого коня та ще й під хлопчиком і все — не забудуть вовіки! Тобі треба навчитись так чинити, щоб друзі тебе запам'ятали, а чужі зразу, як побачили, то й забули.

— Не лайте мене, Батьку! бо мені соромно…

— Не мели дурниць! То дівкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись бути непомітним… перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне смеркати, і ми якраз і до молодиці завернемо.

— Як її звати?

— Як прийдемо — побачимо, а як побачимо — то спитаємо, а як її звати?

Вони вийшли на рівне місце перед присілком, коли вже добре смеркалося.

У сірих сутінках в запиналі дрібної сніжної крупи опинились перед міцною дубовою брамою. Крізь щілину межи пакіллям загорожі було добре видно світло у віконці. Омелько запугав. Але йому ніхто не відгукнувся. На великому подвір'ї не тільки циган, взагалі нікого не було.

Тоді Омелько закалатав у стулки воріт кістяною рукояттю нагая.

Зразу в хаті відчинились хиткі двері, і на подвір'я вибігла молодиця в білій свиті.

— Хто там проти ночі?

— Подорожнії люди! Страннії ми, заблукали. Відчиняй, Палажко!

— Зараз, зараз! — Скрикнула молодиця і побігла до воріт.

Омелько нахилився до малого, обняв лагідно за плечі.

— Хаха! Бачиш: вгадав ім'я! Добра прикмета!

Молодиця витягла бруса із залізних петель, розвела стулки воріт. І вже брала під вузду та й за стремено і заводила коня у двір. Малий пустив коня за козаком.

Омелько обернувся до малого, відхилив кобку. І в сутінках малий все ж побачив, як Батько покивав головою і зробив лице: «Бачиш, як зустрічає? За всіма поняттями.! Козачка!» Вони перейшли через великий двір захаращений якимось сміттям, припорошеним снігом, купами кінських кізяків поламаними гринджолами з плетеним величезним кошелем.

Омелько викресав вогню, а молодиця побігла за свічкою в хату. У густих сутінках молодиця відчинила широкі двері до стайні. І при мерехтливому світлі свічки вони завели коней і припнули до жолоба. Закамешились переполохані кури на сідалі. Важко зітхнув здоровенний вілбовкун у кутку загорожі.

Поки Омелько знімав перекидні торби та обтрушував з коней сніг.

Молодиця із середини закрила двері і провела гостей через сіни