Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

він мені знов посвоєму. Я як схоплю його за душу, як крутону, як підіб'ю підніжкою, то він полетів далі за шакала. Висмикнув він пістоля! Куди там!!! Я з лету кидаюсь на землю, перекидаюсь по землі і вже хоп! — однією рукою за горло. А другою видираю пістоль і жбурляю в кущі. І шпагу в нього висмикнув із піхв і закинув подалі. Капітан тоді кричить щось «ідальгові», а сам відповзає від мене. Дивлюсь, «ідальго» наш шпагу оголив і поспішає до капітана. «Хоробрий ти, фальшивий ідальго, та нерозважливий!». Ну, цього я з другого удару обеззброїв. А щоб не пишався занадто, що відбив один мій удар, дав йому просто ляпаса. Він ледьледь на ногах утримався. Підняв я капітана і потяг до вогнища. Потім підігнав дезертира. Він рачки повзе до багаття, а я його носаком по сраці, по сраці. «Ідальго» наш, дон Пабло, сам прийшов, але трохи осторонь став. Я взяв казан і поволі його вивернув на вогонь: «Це ваш обід! І щоб мені казан від сажі почистили і вимили! А тепер домовимося. На людях — все, як було раніше. Як самі лишаємось — всі рівні! І не думайте, що я найнявся вас годувати! Я вас пригощав. Бо не слуга, а лицар! Повашому я лицар, а по-нашому я — козак! І нікому, якщо не хочу, не служу і не підкоряюсь!!!» І далі все було, як я загадав. Тепер всі, як були в дорозі, працювали нарівні. Особливо старався «дезертир». Але ні я, ні Ахмад віри йому не йняли. Та от пильність капітана та «ідальго» він, шакал, приспав. Коли ми з Ахмадом в одних хазяїв смикали часник на продаж, ті троє куняли під оливками після доброго вина і смачного козиного сиру. І той шакал, дезертир, дочекався таки своєї години. Він поцупив всі гроші у капітана, а зі схрону біля хутора забрав усю нашу зброю. Тільки це виявилось, зразу капітан сказав рушати. І зовсім не в той бік, куди ми вже кілька днів ішли. Довелось робити великий гак і витратити дуже багато часу. Але не дарма ми витратили час і збили ноги! Не дарма! Коли ми вже були при могилі святого Сант Яго у Компостелі, то зустрів капітан одних французьких селян — заробітчан. І вони розповіли йому, що бачили страту одного гішпанського дезертира. Він грав у карти в однім заїзді. Сильно програвся. І тоді, щоб відігратись, почав ставити на кін турецькі монети. На тих монетах його і спіймали! Виявилось, що він ренегадос (понашому — потурнак)! І був присланий в Гішпанію для шпигунства. Щоб вивідати, чи готові гішпанські війська і галери до війни з турками. І ще він зізнався, що з ним був один таємний жидовин-чародій, щоб навести пошесть на гішпанських дітей і отруїти всі джерела. І сказав прикмети того чародія. Тепер інквізиція шукає чародія. І того іспанця-дезертира ренегадоса при всіх людях вдавили гаротою.

— Яка вона, та гарота?

— Та нічого особливого. Гарота й усе. Залізний обруч на стовпі. Туди засовують голову людині і тим обручем притискують до стовпа, і людина поволі конає. Таки правдива гішпанська приказка — треба стерегтися солдата-дезертира.

— А що було далі з гідальго?

— О! Зразу, як почули ми розповідь французького женця, змінив наш ідальго зачіску і одяг. І взагалі, був поштивий і кмітливий чоловік. Я його почав навчати фехтуванню. Звичайнісінькими лозинами. І йому воно добре йшло. Думаю, що міг би за який час сам стати майстром двобою. Після того прочухана біля джерела в горах ми з ним більше ніколи не сварилися.

Здібний був чоловік — шість мов знав. І писати, і читати і розмовляти міг! Шість, цілих шість мов!

— Батьку, Батьку! Він знайшов свої дідівські скарби?!

— Щиро сказати — і не знаю, чи були там ті скарби?… Може, там було правди тільки те, що він жидовин.

Ти краще слухай, що далі було. Довго, важко і небезпечно, і манівцями ми йшли до святого Сант Яго в Компостел. Після того, як відбули ми молитву у храмі святого Сант Яго.

Слухай, ось що забув тобі сказати: там у храмі — найбільше у всьому світі кадило, зветься «Фуего»! Підвішене на ланцюгах. І щоб ним покадити, його тягнуть за линви аж вісім ченців. І воно, таке здоровило, літає над самісінькими головами прочан і всіх ладаном обкурює.

Отож, як відбули ми покаянну молитву в храмі тамтешнім, нам усім дозволили пришити на капелюхи скойки від морського слимака, що зветься морським гребінцем. Ми пішли тепер до французького кордону відкрито, не криючись. Всім, хто нас про щось питав, ми показували такі папірці, що свідчили про нашу прощу і скойки на капелюхах — ознаку прочан. Так ми дійшли до славного міста Толедо, де кують такі чудові клинки! Тут наш «ідальго», тільки тепер він вже був «студент» із якоїсь Саламанки, зник. Та у нас трапилась пригода — захворів на пропасницю наш капітан. А нам з Ахмадом без нього було б важко вибратись із цієї чортової Гішпанії! Та й як ми могли його в біді і слабості кинути одного?!

Так що нам було не до ідальго. Тим пак, що з самого початку ми домовились після прощі до Сант Яго розбігтись по своїх стежках. Пішов я в Худерію по лікаря. А Худерія — то колись було жидівське місце в Толедо.

Прегарне місце — вулички чисті, стіни вибілені, на стінах висять горщики з квітами. І квіти всі квітнуть! І бачу: по вулиці іде така красуня, така красуня! Здуріти можна! І, присягаюсь, і зараз мені здається, що з нею йшов наш «ідальго» дон Пабло. У плащ загорнувся до носа, капелюха крислатого насунув на очі. Він пройшов повз мене і нічим не показав себе. Але на виголеній щоці я таки примітив «Троянду Багдада». Я йшов із зовсім відкритим обличчям. Якщо він себе не виявив, то так йому було треба. Молодець! Я теж так тримав вид у Африці. А та красуня, просто казкова. Але очі в неї такі хижі, що тільки сліпий не побачить, що вона курва! Дуже вона була красива! Аж страшно стало. А ти, синку, вважай, що баб я не дуже боюсь. Ні, може й