Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Передбачення Тарнавського справдилися — тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:
— Прошу доповісти обстановку.
— Ми стримуємо атаки противника…
— А конкретно?
— Ми розбили остаточний план контрнаступу, — бадьоро запевнив Мишковський. — Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня — Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль — Белз — Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…
— Що значить — потовктися?
— Ну… Я… я мав на увазі відвернути увагу противника, — похопився Мишковський. — Так, стримати удар противника, а тим часом Кравс рве залізницю Перемишль — Львів. Отже, Львів буде відрізаний від головних сил, і його можна буде взяти штурмом.
— Такий план мені вже пропонували.
— Хіба?
Вітовський кинув трубку. Сили покидали його. Зрозумів, більше цієї напруги не витримає. І він наважився на останній крок: було оголошено нову мобілізацію до Галицької Армії — всіх богословів, поголовно всіх, хто народжений в 1883–1900 роках, усіх учнів середньої школи до 1901 року; він зняв Мишковського, а натомість призначив полковника Віктора Курмановича, віддавши його перший корпус у руки полковника Осипа Микитки, — він пустився на останній крок і, не витримавши далі хаосу, урядової плутанини та всього іншого, подав у відставку, залишаючись, однак, членом Національної Ради. Петрушевич відставку прийняв і призначив Віктора Курмановича державним секретарем військових справ, залишивши водночас і начальником штабу армії.
Грицан з Поточняком ходили наче у воду опущені — вони не могли собі уявити Галицької Армії без Вітовського, а той поспішно виїхав до родини в Рожнятів… Вітовський гостив у дружини та донечки, а Поточняк з Грицаном у складі урядової делегації знов їхали, вже без Вітовського, до Ходорова на повторні переговори з місією Антанти.
В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти — жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами — вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:
— Дайте щось…
Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.
— У тебе є в запасі що-небудь? — ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. — Поможи дітям. Бачиш, які…
— Ні, нічого нема, — не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.
— А як знайду?
— То шукайте… — Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.
— Я три тижні хліба не виділа…
— Ми все роздали дітям… — вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.
— То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, — простогнала крізь сльози сива жінка.
— Ну, зараз, — обізвався Місьо.
Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:
— Коли зміна буде?
— Яка зміна? — не зрозумів Поточняк.
— Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…
— Буде зміна, буде… — проронив Поточняк крізь зуби, — чекайте зміни. — І кинув Устимчику, аби їхав.
До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:
— Приїхали?
— Ждемо, — кивнув той, дивлячись спідлоба.
— їдемо на вокзал, — порадив Омелянович-Павленко. — Буде гарно, коли ми їх зустрінемо саме не вокзалі. Вони, високі чини, це дуже люблять, їм це лестить.
Поїзд з місією Антанти прибув зі Львова в середині дня. Першим вийшов з вагона одноокий, однорукий генерал Картон де Віярт, за ним генерал Бертелемі. Серед почту Грицан раптом уздрів Стемпковського.
— І ти тут? — мимоволі зірвалось з язика.
— Наказано супроводити, — з достоїнством відповів Адам, однак руки йому не подав.
— Чому ж у цивільному?
— Я експерт своєї делегації.
— Прошу до авт, — Курманович широким жестом показав у напрямку легковиків, що стояли напоготові.
«Що ж дадуть ці переговори? — сідаючи поруч з Місьом, думав Грицан. — Сумнівно, чи що дадуть. А Стемпковський, значить, експерт. Що ж, будемо чубитися…»
Коли всі розсілися в штабі, за чільним столом підвівся одноокий, однорукий Картон де Віярт. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо в упадині і, здавалося, нічого не бачило. Нарешті тоном повелителя похмуро, але виразно прорік:
— Щоб вести переговори, потрібно нове перемир’я.
— Не заперечую, — погодився Курманович.
— У такому разі негайно видайте наказ про припинення вогню. І запам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин з державами Антанти і негайно їдемо звідси.
— Я видам такий наказ.
— Тільки зараз, уже!
— Я видам уже, — стримано сказав Курманович.
— А як польська сторона? — поцікавився Грицан.
— Ми погодилися, — промимрив Стемпковський.
— Так, з польською стороною все погоджено, — підтвердив Бертелемі.— А тепер, панове, слухайте мене уважно: з шостої години ранку укладається перемир’я на добу, подальші переговори відкладаємо на завтра, але продовжимо їх у Львові. Ваша делегація зустрінеться з представниками польського уряду — там, у Львові,— ми дамо вам таку нагоду. Ви згодні?
— Я повинен порозумітися зі своїм урядом, — подумавши, сказав Курманович. — Я не лише начальник штабу, але й секретар військових
