Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Що?
— Дуже скоро побачиш…
Він стомлено сів, закрив долонями обличчя. Отже, нас розсудить залізо і кров… Кров і залізо… Більше нічого він не говорив. Ярослав Грицан заснув за столом.
XVIУ сонячну днину березня, коли набухають соками берези, оті берези, що ростуть понад сто років, що є джерелом натхнення для поетів і митців, що є місцем, де люблять послухати солов’я закохані,— в сонячну днину березня скликав Петрушевич засідання ради Державного секретаріату. Без дискусій було вирішено відкинути всі умови місії Антанти і надіслати ноту Антанті з протестом проти теперішньої місії, заодно прохання прислати нову. Було також ухвалено, щоб начальна команда Галицької Армії знову звернулася до громадянства і війська із закликом: до зброї! Хай нас розсудить залізо і кров!
Іще було одне звернення — до народу. Йога підписав Петрушевич, Голубович і державні секретарі; в ньому, зокрема, говорилося: «Український народе! Вже четвертий місяць стоїш ти у важкій війні. Місія Антанти зажадала видачі полякам Львова, простори нашої землі по Буг і Стрий, нафтові скарби Борислава. Ми відмовилися від цього домагання. Тепер кличемо тебе до оборони рідної землі. Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!»
Антанті було відіслано відповідну ноту, однак Петрушевич не знав спокою. Крім внутрішніх непорозумінь, не вірив Петлюрі, з яким вів переговори. Найстрашнішим для нього було те, що проходять по селах віча у справі аграрної реформи, селяни вимагають, аби земля більшої і меншої посілості стала їхньою власністю. І — ніякої підтримки урядові. Навпаки — твердо, вголос, без боязні закликають: беріть землю дідичів без рішення уряду…
Останнє найбільше обурювало Петрушевича. Самовільно забирати землю? Це ж найчистішої води більшовизм! Як вони не годні зрозуміти, що земельна комісія підготувала основи земельної реформи… Чому вони нічого не розуміють? Чому по селах починаються справжні бунти проти уряду?
Нервував. Мучився. Єдине, що трохи заспокоювало, — фронт без змін. Однак і тут, коли глибше копнути, не все було гаразд: поляки можуть вдарити раптово… Не знаєш, хто гострить на тебе сокиру: є сіль — люди за Україну, не привезли солі — проти України… Чи таке: під час шлюбу зажадав священик високу плату — винна Україна… Скрізь і всюди винна Україна… Будь мудрим! Догоди кожному! Та ще цей проклятий Петлюра! Крути не крути, а переговори вести треба… Тож Петрушевич крутився-вертівся, а все-таки виїхав до Директорії, яка на той час, спершу сховавшись у Вінниці, перебралася до Проскурова. Переговори велися довго й нудно, — повертався Петрушевич абсолютно розчарований: одні дивляться на Харків — там радянський уряд; другі — на Одесу, — там французьке командування поставило уряд Андро; треті запитують, чи нема таємного зв’язку з генералом Бертелемі, який у Львові представляє Антанту…
Він повернувся сердитий і вимагав од військового командування рішучих дій. І на його вимогу в першій половині березня на Львів були кинуті всі сили. Було перерізано залізницю Перемишль — Львів. Місто оточили, та взяти не взяли… З цього приводу Петрушевичу нашіптували: оскільки більшовики на Збручі, то Омелянович-Павленко боїться, щоб вони його не повісили, а з другого боку — аби поляки не розстріляли…
Петрушевич сопів, сердився і безперестанку викликав свого ад’ютанта Тимцюрака, запитуючи, що нового в краю. В черговий раз, може, вдесяте за день, викликав і зараз. Вісті були невтішні.
«Голошу слухняно, — читав Петрушевич, — що серед війська УГА множаться червоні відзнаки на шапках солдатів. Дуже рідко можна побачити, як жовнір вітає старшину. Більшовицька течія зростає грізніше, наближається момент, коли натовп захопить владу. Необхідні рішучі заходи».
«Робітнича Рада Стебника, що була створена в лютому цього року на солеварному заводі, ширить роботу революційну, агітуючи проти Національної Ради і Державного секретаріату».
«Коломийський повіт. В самій Коломиї зосереджено 600–700 жовнірів, їх харчування дуже погане, солдати виглядають як привиди, платня видається нерегулярно, солдати здирають з цивільних взуття і одяг. Спочатку молоді хлопці горнулися до війська, але через деякий час, боячись фронту, почали дезертирувати і повертатися до своїх сіл, тому-то селяни мають по селах дуже багато зброї, селяни вимагають поділити землю, сперечаються: яка кому повинна випасти ділянка. Боячись вбивства, а їх уже було кілька, офіцери ходять ввечері переодягнуті в простих солдатів».
«Сільський комісаріат і всі мешканці громади Вітківці просять ласкаво світлого Державного секретаріату в Станіславі о вислухання нашої просьби, о чім вас ласкаво просимо. Єстесьмо дуже бідні, бо в часі австрійської війни булисьмо евакуйовані з нашого села, а коли повернулись, застали свої господарки знищеними, тепер мешкаємо по ямах, в землянках, дехто в будах, не маємо куска хліба, ані картоплі.
Отже, просимо:
1. Дайте нам поміч в харчах, щоб ми могли заспокоїти свій страшний голод.
2. Дайте нам поміч грошову на наші потреби економічні.
3. Дайте нам поміч о нашій теперішній відбудові, котрої конче потребуємо, бо інакше всі погинемо в наших землянках, бо вони всі валяться, а матеріалів жодних не маємо для відбудови і забудови.
4. Просимо о дуже велику для нас ціль, а іменно: о звільнення наших людей, котрі служать при українському війську, від військової служби. З тої причини, що ми бідні, потребуємо допомоги тих людей для відбудови знищених війною наших господарств і для обробки землі, котра вже чотири роки лежить облогом, а половина полів скопана окопами.
5. Тепер просимо ще о насіння для обсіву весняного. Насіння в нас нема, ані зернини, ані одної бараболі».
Петрушевич одклав донесення, бачив перед собою натовп з косами та сокирами, йому стало моторошно, і він викликав Голубовича. Тремтливими руками простягнув жмут папірців.
— Прошу познайомитися.
— Та це я знаю, — холодно відказав Голубович. — І не дивуюся. Кажуть статистики, що третина чи більше людей земної кулі голодує,— без бунтів світ ніколи не обходився. Отже, пощо зайві хвилювання?
— Не дратуйте мене безглуздою філософією!
