Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Все-таки нам треба знаходити вихід.

— Коли б не клята війна, можна було б організувати якусь спілку, якесь об’єднання… А в такім скрутнім часі нема на чому створювати об’єднань, позичок… Ми ж так уміли це робити за австрійських часів…

— Де ж вихід? — бідкався Петрушевич. — Може, вислати ще одну делегацію до Парижа на Мирну конференцію?

— Там же є наш державний секретар закордонних справ. Чого ж іще висилати? І делегація Петлюри є…

І делегація українців, що проживають в Канаді, Америці.

— Не те, не те… Все — не те!

Голубович, знизавши плечима, висунувся з кабінету, а Петрушевич не міг вспокоїтися. Вперше за останні місяці йому кортіло пустити собі кулю в лоб…

Знов увійшов ад’ютант. Петрушевич допитливо, з острахом дивився: яку гіркоту іще приніс?

— Депеша комісара з Дрогобича.

«Дрогобицький повіт, зокрема населення міст Дрогобича і Борислава, — перемагаючи внутрішній дріж, читав Петрушевич, — стоять перед страшною голодовою катастрофою. Безпосереднє сусідство з фронтом спричинило до того, що військові відділи зреквізували все, що залишалося в селян. В Дрогобичі і Бориславі магазини зовсім порожні, не мають ані грама муки, півтора місяця між населенням не розділяється хліба, поширюється тиф, десятки вмирають денно з голоду».

Не встиг він дочитати, як знову увійшов ад’ютант: дзвонить Курманович… Петрушевич узяв трубку. Далекий сухий голос секретаря військових справ і начальника штабу Галицької Армії глухо дудонів ніби з-під землі:

— На фронті упадок духу, апатія, дезертирство. Старшини не хочуть йти на фронт, брешуть, що хворі, тікають… Пане Петрушевич, потрібні кардинальні заходи.

— Ми подумаємо, — невизначено прохрипів Петрушевич. — Дайте день-два на роздуми…

Йому хотілося втекти від самого себе, він з розпачем подумав, що йому завше так добре було у Відні, навіть в часи світової війни почував себе там вельми затишно.

— Головне, дайте землю людям, — як колись Вітовський, пропонував зараз Курманович. — Не вагайтеся. Так усі кажуть, бо в усі часи люди відстоювали свій клаптик землі.

— Спробуємо, — сказав Петрушевич. — А ви там тримайтесь. У найближчий час полагодимо всі справи.

Він брехав полковнику Курмановичу, він знав, що неспроможний вирішити, може, невирішуваної проблеми буття: аби хтось добровільно віддав своє багатство іншому; це може бути лиш окремий випадок. Один грім погоди не робить… Крапля дощу грунту не напоїть… Один воїн битви не виграє.

А тим часом дев’ятнадцятого березня Найвища рада в Парижі звеліла своєю телеграмою Омеляновичу-Павленку припинити вогонь. Заодно ж ідентичну телеграму було надіслано польському генералові Розвадовському, коменданту Львова. Телеграми лестили, бо їх надіслав не хто-небудь, а сам президент США Вільсон…

У відповідь, порадившись з Петрушевичем, надіслав Вільсону Голубович свою телеграму: ми згодні припинити вогонь, але нехай це зробить і Польща.

У Ходорові знов почалися переговори. Поляки настоювали на лінії Бертелемі, а посланці Петрушевича говорили: укладім перемир’я, а про все інше домовимося в Парижі. На це польська сторона відповіла: без згоди свого уряду на ваші умови пристати не можемо…

І гармати не змовкали…

25 березня відкрилася сесія Національної Ради, обговорювалися проекти законів про вибори до українського сейму, земельний та восьмигодинний робочий день. Провідне — про землю: вивласнення великої земельної власності, наділення землею малоземельних і безземельних; вивласнення — негайно, а наділення — після війни… Але… вивласнення з викупом або без викупу подавати на розгляд майбутнього сейму.

У кулуарах говорили:

— Найбільший ворог наш — більшовизм, отже, мусимо шукати захисту в Антанти.

— Це так… Антанта виголосила самовизначення народів, але ж чому нас не визнає?

— Треба визначити, з ким іти: з деспотією Сходу чи з культурною силою Заходу.

На одному із засідань слова попросив Дмитро Вітовський. Добру хвилину стояв він мовчки на трибуні, нарешті заговорив з властивим йому темпераментом:

— Ходять якісь чутки про переворот. Але, мабуть, людям, які про це говорять, напевно, в голові перевернулося… Одначе Національна Рада не дала дотепер нічого ані робітникам, ані селянам. Тому викликала незадоволення. Вона і уряд повинні розв’язатися. Треба ухвалити новий виборчий закон, проголосити восьмигодинний робочий день, передати землю власників на власність селянам. Лиш той уряд, котрий несе людям правду, завше каже правду, який по-справжньому турбується про майбутнє, здатний завоювати повагу широких мас.

Потому виступив Голубович.

— Перед десятьма днями ми вислали делегацію до Директорії, щоб одержати допомогу на відбудову краю. Цими днями до нас приїхала фінансова загранична місія, яка висунула цікаві пропозиції, але виявилося, що нічого не може підписати, бо наш уряд буде скинутий. Вчора в будапештських часописах появилося звідомлення, що уряд арештований, а на його місці — радянське правительство.

Водночас з сесією Національної Ради почав свою роботу з’їзд націонал-демократичної партії, на чолі якої стояв усе той же Кость Левицький. Через кілька днів партія була перейменована з національно-демократичної в Українську народну трудову партію і видрукувала свою програму, в якій передбачалося багато дечого такого, що могло сподобатися масам, але маси тепер не вірили Костеві Левицькому.

«Левицький ставить у мої колеса палки, — думав Петрушевич. — Бач, вивласнення не здійснював, коли стояв при владі…»

Всі наговорилися, та нічого не вирішили — поїзд стояв на старих рейках й іржавів.

Допіру вона віддалася йому — пристрасно й ніжно, а тепер, напоєна його ласкою, лежала упокоєно, горнучись міцно-міцно, мовби хотіла злитися з ним, як це було щойно. Голова її — ще не охолола, ще розпашіла — на його правому плечі, а голі груди жарко гріли його груди, — його ж долоня голубила її спину. Він пригортав її і попри волю думав про Тетяну. Він знав, це дико, навіть жорстоко, але нічого