Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Полковник Мирон Тарнавський походив з Радехівщини. Він народився в невеличкому селі Барилові, що ближче до славного і трагічного Берестечка, ніж до самого Радехова. Хоча був сином священика, проте не цурався дітей сільських, у каждім разі, не одділяв себе від них. Закінчивши сільську школу, записався до німецької гімназії в Бродах. Після іспиту зрілості — однорічна військова служба: півроку офіцерської школи кадетів у Львові і півроку практики у 30-му батальйоні в Бродах, після чого йому присвоїли ступінь лейтенанта (четаря). Відтак повернувся додому, відпочивав. Через рік — державний урядовець. Та ненадовго, бо рухливої та нервової вдачі, тож не жадав чиновничого життя, а надто що треба гнутися в три погибелі перед начальством, — він мріяв про армію! І через сім місяців одягнув мундир. З перших днів війни — на фронті. За бій під Куропатниками нагороджений орденом Залізної Корони. У січні 1916-го його приділили до Українських Січових стрільців. Був комендантом Коша. А потому австрійське командування його відкликало, — знов на фронті. І шлях від лейтенанта до полковника.

Він змалку любив пригоди… І збитошний був. Одного разу прив’язав котові до хвоста надутий міхур та й пустив у кухні межи горшки. Переляканий кіт стрибав, як навіжений, по глечиках, мисках, перевертаючи їх догори дном, а міхур усе шелестів… А то якось старший брат привіз пістоля, що ним стрілялось у горобців шротом. Коли брата не було в хаті, малий Мирон узяв того пістоля й подався до кухні, де служниця мила посуд. Глянув на неї грізно й прорік: зараз застрелю! Погроза не справила на служницю враження. Тоді звів курок, щоб «тріснуло», натиснув, і воно справді… тріснуло: несподіваний гук, клуб диму, а служниця зсунулася прямо в цеберку з помиями… «Убив!» — волала. А Мирон з хати — на оборіг, — потому сам не відав, як туди видряпався. Звідтам, з оборога, стежив за всім, що діялося. Аж під ніч умовила сестра злізти, запевняючи, що нічого йому не буде, — сталася невелика біда: шріт неглибоко вліз у шкіру, і мати його виколупала. Це був його перший постріл у людину… Та найбільша втіха та приємність — потайки вивести зі стайні коня й драпанути на ньому ген-ген полями… А ще брав батькову мисливську рушницю, користуючись неувагою домашніх, — рушниця була вища від нього, проте героїчно ніс у поле і цілився в дичину. Не стріляв, бо не була заряджена. Так, любив Мирон пригоди!.. Якось улітку влаштував перегони коровами через Судилівку, що протікала повз село, — корова плаває краще за коня, — хлопці хапалися за хвоста — і это скоріше… Взимку виводив своїх собак далеко за село, запрягав у санчата і гнав їх додому… І не конче хотів учитися. У Бродах гнітила незвична обстановка, чужа, — євреї, німці, поляки, українці — кожен собі, національні моменти в гімназійному житті проступали доволі блідо. Любив і мав потяг хіба що до фізики та математики. За решту сипалися двійки. І батько перевів до львівської гімназії: може, зміниться дитя… З-під ринви на дощ… З-під граду двійок — до Барилова.

Стурбований батько найняв репетитора і — за два роки три класи. І знов — Броди. І — атестат зрілості.

«Усяк було…» — думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку — це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.

Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта — потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси — чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.

— Чаю, Дмитре, — розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.

— Він готовий, — сказав Паліїв.

— Подай нам. — І до Вітовського: — То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…

— Можна назовсім…

— Ні, ще рано, — посміхнувся Тарнавський. — Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.

— Це найголовніше.

— Це перша борозна на цілині. Стан справ — не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі — всього дев’ять тисяч, у строю — сім.

— Корпус поповнимо, — Вітовський хмурнів.

— І якнайскоріше.

Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.

— Я був під Львовом, — глухо повів Тарнавський. — Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.

— Облога Львова… — Вітовський похитав головою. — Постійна облога Львова… А може, то облога нації?

— Може, — сказав Тарнавський. — Наукові сентенції — справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська — Збойська — Малехів — Чортова Скеля — Сихів — Сокільники — Скнилів.

— Ми — під порогом у своєму домі…

— Виходить, так.

— Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.

— І це добре. Але до чого воно приведе?

Запитання повисло під тьмяною стелею, — десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.